Читати книгу - "Якщо кров тече"

Місіс Келлер киває:

— Це останній шкільний день перед різдвяними канікулами. Боже, сподіваюся, що Ґрізвольдові діти теж їм щось відправили.

— Як думаєте, які подарунки шлють шотландські діти американським?

Вона сміється.

— Сподіваюся, що не хаґіс.

— А це що? Знов латина?

— Овече серце, — каже місіс Келлер. — З печінкою та легенями. Я знаю, бо чоловік возив мене в Шотландію на десяту річницю весілля.

Кур’єр робить таке обличчя, що вона знову сміється, а тоді він просить її підписатись у віконечку його зчитувача. Вона так і робить. Він бажає їй хорошого дня і веселого Різдва. Вона бажає йому того самого. Коли він іде, місіс Келлер гукає хлопця, що тинявся коридорами (а мусив би бути на уроці, але місіс Келлер цього разу на це не зважає), щоб віднести коробку до комірки між бібліотекою й учительською на першому поверсі. Вона каже містерові Ґрізвольду про посилку під час обід­ньої перерви. Той обіцяє забрати її до свого класу о пів на четверту, після останнього уроку. Якби він забрав її в обід, жертв могло б бути ще більше.

Американський клуб середньої школи Ренгілла не надсилав учням зі школи імені Альберта Макріді різдвяних подарунків. Компанії «Пенсі Спід» не існувало. Фургон, який пізніше знайшли покинутим, був украдений з паркінгу перед супермаркетом невдовзі після Дня Подяки. Місіс Келлер пізніше розпинатиме себе за те, як не помітила, що працівник доставки не мав бейджика з іменем, а коли націлив зчитувач на наліпку з адресою, той не пискнув, як пищать пристрої водіїв UPS або «ФедЕксу», бо був несправжній. Як і штамп митниці.

У поліції їй скажуть, що ці деталі міг пропустити будь-хто і в неї нема жодних причин почуватися відповідальною за те, що сталося. Проте вона почувається саме такою. Шкільні заходи безпеки — камери, замкнені двері під час занять, детектор металу — це добре, але це просто апаратура. Вона є (або була) людським складником цього рівняння, вона вартувала на вході, і вона підвела школу. Підвела дітей.

Місіс Келлер вважає, що втрачена нею рука стане лиш початком її спокути.

2

На годиннику 14:45, і Голлі Ґібні готується до години, котра завжди приносить їй радість. Це може бути ознакою примітивних смаків, але вона все одно насолоджується своїми шістдесятьма хвилинами телевізора по буднях і намагається влаштувати все так, щоб у «Що впало, те пропало» (її детективна агенція переїхала до нового лігва — на шостий поверх Фредерік-білдинг у центрі) з третьої до четвертої дня нікого не було. Оскільки вона керівниця (у що досі важко повірити), це не так складно зробити.

Піт Гантлі, її партнер у справі з часу смерті Білла Годжеса, сьогодні вистежує одну втікачку по різних притулках для бездомних. Джером Робінсон, котрий узяв річну перерву в Гарварді, щоб, як він сподівається, спробувати перетворити 40-сторінковий реферат із соціології на книжку, теж працює в «Що впало, те пропало», хоч і не повний день. Сьогодні він поїхав на південь від міста шукати викраденого золотистого ретривера на ім’я Щасливець, котрого могли викинути біля собачих притулків у Янгстауні, Екроні або Кентоні, коли власники Щасливця відмовилися платити десять тисяч доларів викупу, які від них вимагали. Звісно, собаку могли випустити й десь у сільській місцевості в Огайо або вбити, але, може, й ні. Голлі сказала Джерому, що кличка собаки — це добрий знак. Вона сказала, що не втрачає надії.

— Надія — твоє друге ім’я, — сказав Джером, усміхнувшись.

— Саме так, — відповіла вона. — Рушай, Джероме. Шукай.

У неї непогана нагода побути самій аж до часу, коли треба буде зачинятися, але вона переймається тільки про годину з третьої до четвертої. Стежачи за годинником, вона пише офіційно сухого електронного листа до Ендрю Едвардса, клієнта, котрий переймається, що його партнер намагається приховати активи. Виявилося, що таки ні, але «Що впало» виконало роботу і має отримати оплату. «Ми виставляємо цей рахунок утретє, — пише Голлі. — Будь ласка, сплатіть його, щоб нам не довелося передавати справу до колекторської служби».

Голлі бачить, що можна здаватися набагато переконливішою, коли писати «наш» і «ми» замість «мій» і «я». Вона працює над цим, але, як зазвичай казав її дід, «Рим не за день збудували, і Філадельфію теж».

Вона відправляє листа — вжух — і вимикає комп’ю­тер. Кидає погляд на годинник. За сім хвилин третя. Голлі підходить до холодильничка й виймає банку дієтичної «пепсі». Ставить її на картонну підкладку, які роздає її фірма («ВИ ЗАГУБИЛИ, МИ ЗНАЙШЛИ, ВИ ВИГРАЛИ»), тоді висуває верхню ліву шухляду столу. Там лежить прихований купою нікчемних папірців ­пакуночок цукерок «Снікерс». Вона виймає шість — по одній на кожну рекламну перерву — розгортає і викладає рядочком.

За п’ять хвилин третя. Вона вмикає телевізор, але глушить звук. Морі Пович саме ходить туди-сюди й розпалює публіку в студії. Можливо, у Голлі низькі смаки, але не настільки. Вона думає, чи не з’їсти одну цукерку зараз, але каже собі почекати. У мить, коли Голлі вітає себе з таким зразковим виявом сили волі, вона чує звук ліфта й закочує очі. Це, певно, Піт. Джером далеко на півдні.

Це справді Піт, і він усміхається.

— О щаслива днина! — каже він. — Хтось нарешті змусив Ела викликати ремонтника…

— Ел нічого не робив, — сказала Голлі. — Це ми з Джеромом подбали про все. Там був просто глюк.

— Як…

— За допомогою маленького хаку. — Вона продов­жує стежити за годинником: за три хвилини третя. — Усе зробив Джером, але могла і я. — Чесність знову змушує її уточнити: — Принаймні я так думаю. Ти знайшов дівчину?

Піт показує два великі пальці.

— У «Світанку». Перший притулок, куди я прийшов. Хороша новина в тому, що вона сама хоче додому. Вона подзвонила мамі, та приїде й забере її.

— Ти впевнений? Чи це вона тобі так сказала?

— Вона дзвонила при мені. Я бачив сльози. Це хороше закінчення, Голлі. Я лиш сподіваюся, що ця мама не така скнара, як той Едвардс.

— Едвардс заплатить, — каже вона. — Я доведу це до кінця. — На екрані замість Морі тепер танцює пляшечка засобу від діареї. Що, на думку Голлі, є покращенням ситуації. — А зараз сиди тихо, Піте, за хвилину почнеться моя передача.

— О Боже, ти й досі його дивишся?

Голлі застережливо дивиться на нього.

— Можеш подивитися зі мною, Піте, але якщо збираєшся робити саркастичні коментарі й псувати мені насолоду, то краще йди зараз.

«Активно стверджуй свої бажання», — любить казати їй Еллі Вінтерс. Еллі — це її психотерапевт. Голлі недовго походила й до іншого психотерапевта, який написав три книжки й багато наукових статей. Довелося так робити з причин, що не стосувалися тих демонів, які гналися за нею з підліткового віку. З доктором Карлом Мортоном вона мусила обговорити демонів недавніх.

— Жодних саркастичних коментарів, прийнято, — каже Піт. — Ох, повірити не можу, що ви