Читати книгу - "Якщо кров тече"

і простягнув до неї руки. Вона скинула взуття, тож Чак у кубинцях її брата принаймні наблизився до її зросту. Вони вийшли на майданчик, і, видавши подвійну місячну ходу, очистили його від решти. Усі стали в коло й почали плескати в долоні. Міс Рорбахер, одна з наглядачів цього вечора, теж плескала разом з усіма й гукала: «Давайте!»

І вони дали. Джекі Вілсон вигукував ту щасливу, забарвлену госпелом пісню, вони танцювали, як Фред Астер, Джинджер Роджерс, Джин Келлі й Дженніфер Білз заразом. Наприкінці Кет прокрутилася спочатку в один бік, потім в інший, а тоді впала Чакові на руки, розпроставши свої, як вмируща лебедиця. Він опустився в спліт, котрий дивом не розірвав його штани в промежині. Двісті учнів заголосили, коли Кет розвернула голову й поцілувала Чака в куточок губ.

— Ще раз! — крикнув хтось, але Чак і Кет похитали головами.

Вони були молоді, але досить розумні, щоб знати, коли закінчувати. Найкращого не переплюнеш.

9

За пів року до смерті від пухлини мозку (несправедливо рано, у тридцять дев’ять років) і при (здебільшого) ясно­му розумі Чак розказав дружині про шрам на руці. Той був не дуже важливий, за ним не ховалася якась велика брехня, але він досяг того часу в своєму стрімко знебарвленому житті, що йому здавалося важливим розкрити геть усе. У минулому вона спитала про шрам один-єдиний раз (той був насправді дуже маленький). Чак тоді сказав, що шрам лишився після випадку, коли хлопець на ім’я Даґ Вентворт вибісився, бо Чак крутився навколо його дівчини на шкільній дискотеці, і штовхнув його в сітку-рабицю за спортзалом.

— То що сталося насправді? — спитала Джинні.

Не тому, що це було важливо для неї, а тому, що воно здавалося важливим для нього. Їй було не дуже цікаво, що з ним сталося в середній школі. Лікарі казали, що він, певно, помре ще до Різдва. Ось чим вона переймалася.

Коли їхній славетний танець закінчився і діджей поставив іншу, новішу пісню, Кет Маккой побігла до подружок, котрі хихотіли, пищали та обнімали її з таким жаром, на який здатні, мабуть, лиш тринадцятирічні дівчата. Чак спітнів, щоки палали так, ніби от-от могли зайнятися. Його теж накрила ейфорія. Він хотів тільки якоїсь миті в темряві, на прохолодному повітрі, на самоті.

Наче вві сні він проминув Даґі та його друзів (котрі не звернули на нього жодної уваги), штовхнув двері заднього виходу зі спортзалу й вийшов на середину асфальтованого баскетбольного майданчика. Прохолодне повітря збило полум’я зі щік, але не здуло ейфорії. Він глянув угору, побачив мільйон зірок і зрозумів, що за кожною з того мільйона ховається ще по мільйону таких самих.

Усесвіт великий, подумав він. Він вміщає множини. Він також містить мене, і в цю мить я дивовижний. Я маю право бути дивовижним.

Він пройшов місячною ходою під щит із кільцем, рухаючись під музику зі спортзалу (коли він оповідатиме про це Джинні, вже не пам’ятатиме, що то була за музика, але для протоколу — то була пісня «Jet Airliner» від Steve Miller Band), а тоді крутнувся, розкинувши руки. Ніби щоб обійняти геть усе.

Він відчув у правій руці біль. Не дуже сильний, звичайний собі «ой», але достатній, щоб вивести його з радісного піднесення й повернути на землю. Він побачив, що на зворотному боці долоні виступила кров. Поки він крутився дервішем під зірками, простягнута рука зачепила сітку-рабицю, і обрізок дроту, що стирчав з неї, шкрябнув його долоню. Рана була поверхнева й навряд чи заслуговувала на пластир, однак залишила шрам. Крихітний білий шрам у формі півмісяця.

— Чому ти про це збрехав? — спитала Джинні. Вона усміхнулася, підняла руку й поцілувала шрам. — Я б зрозуміла, якби ти взяв і розказав, як віддухопелив того дебелого бугая, але ти такого не говорив.

Ні, Чак ніколи такого не говорив, і він не мав жодного клопоту від Даґі Вентворта. Той був лантухом доволі доброї вдачі, а Чак Кранц — коротуном із сьомого класу, не гідним уваги.

Чому ж він тоді сказав неправду, якщо не для того, щоб зробитися героєм вигаданої історії? Тому що шрам був важливий з іншої причини. Він був частиною історії, котру Чак не міг розказати, хай навіть на місці вікторіанського будинку, в якому він виріс, тепер стояв багатоквартирний. Той проклятий вікторіанський будинок.

Шрам означав більше, тож Чак і розказав більше, але він усе одно не міг розказати стільки, скільки той значив насправді. Сенсу в цьому було мало, але гліобластома продовжувала свій бліцкриг, тож це було найкраще, на що спромігся його руйнований мозок. Він нарешті розказав їй правду про те, як насправді з’явив­ся шрам, і мусив цим вдовольнитися.

10

Чаків дідусь, його зейді, помер від серцевого нападу через чотири роки після тієї осінньої дискотеки. Це сталося, коли Елбі йшов сходами громадської бібліотеки, щоб повернути «Грона гніву», про які сказав, що вони лишились точнісінько такими ж чудовими, як він пам’ятав. То був Чаків передостанній рік у старшій школі, де він співав у музичному гурті й танцював, як Джаґер, під час інструментальних відрізків.

Дідусь залишив йому все. Його статок, колись доволі великий, помітно зменшився за роки, що минули від дідусевого раннього виходу на пенсію, але там лишилося достатньо, щоб заплатити за Чакову освіту в коледжі. Пізніше продаж вікторіанського будинку дасть кошти на купівлю іншого (невеликого, але в хорошому районі та з затишною кімнаткою під дитячу), в який вони з Вірджинією заїдуть після медового місяця в Катскілльських горах. Щойно найнявшись у «Мідвест-траст» — скромним касиром, — він ніколи не зміг би дозволити собі його придбати без дідусевого спадку.

Чак відмовився переїздити до Омахи й жити з материними батьками.

— Народ, я вас люблю, — сказав він, — але я тут виріс і хотів би тут і лишитися до коледжу. Мені сімна­дцять, я не малятко.

Тож вони, обоє на пенсії, приїхали до нього й жили з ним у вікторіанському будинку десь двадцять місяців, перш ніж Чак подався до Університету Іллінойсу.

Однак вони не змогли приїхати на церемонію і похорон. Усе сталося швидко, як хотілося дідусеві, а маминим батькам ще треба було владнати щось в Омасі. Чак не дуже за ними сумував. Він був серед друзів і сусідів, котрих знав набагато краще, ніж материних гойних батьків. За день до того, як вони мусили приїхати, Чак нарешті розкрив цупкий конверт, що лежав на столику у вітальні. Той прийшов з бюро ритуальних послуг «Еберт-Голловей». Усередині лежали особисті речі Елбі Кранца — принаймні ті, що були в його кишенях, коли він упав на сходи бібліотеки.

Чак вивернув усе з конверта на столик. З нього висипалися дзвінкі монетки, кілька льодяників «Голлс» від кашлю, кишеньковий ножик, новий мобільний, яким дідусь так і не встиг покористуватись до пуття, і його гаманець. Чак підібрав гаманець, понюхав стару розім’яклу шкіру, поцілував його і трохи поплакав. Отепер він точно став сіротою.

Ще в конверті лежали дідусеві ключі. Чак підчепив кільце вказівним пальцем правої руки (тої, що зі шрамом) і вибрався на короткі темні сходи до купола. Цього