Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Мія

Густий серпневий день огортав мене спекотним повітрям. На спині виступили дрібні крапельки поту, але, на жаль, не від спеки. Виною їм були палаючі люттю очі навпроти. Вони діяли на мене як сироватка правди, ментально пригнічуючи та змушуючи зізнатися у скоєному.

— Мія, ти оніміла за час відсутності? — промовив Ян натягнуто, із забутими металевими нотками. — Мені ще довго чекати?

— Ні, я… я не знаю, як це пояснити.

Він гмикнув. Вивіреними рухами вибив сигарету з пачки і неквапливо прикурив, випускаючи димові кільця вгору. Зробив глибоку затяжку і жбурнув убік недопалок. Той сердито зашипів у зеленій траві, вибиваючи зграю іскор, і зненацька згас. 

З часткою затримки Ян опинився за кілька сантиметрів біля мене. 

Хотілося позадкувати, відсахнутися від такої страшної близькості, але я стрималася.

Ян відтіснив мене до стіни виноградника, обпалюючи торканнями тіло. 

Я дивилася на нього знизу вгору. Злякано ковтала в'язку слину, грозячись втратити голос під його психологічним впливом.

— Ян, ти не зрозумієш, — надаючи голосу твердості, пробурмотіла я.

— Ну так поясни, щоб я зрозумів, — підлещуючись, зі злегка вловимими нотками колишнього роздратування, промовив він.

Ян стиснув пальцями моє підборіддя і підняв так, щоб я не зуміла відвести погляд.

— До чоловіка захотіла повернутися? — несподівано спитав він, кардинально змінюючись в обличчі. Здавалося, він зараз готовий убити будь-кого, хто згадає Артема.

На мить я сторопіла від запитання, але швидко взяла себе в руки.

— Ян, — я нагородила його гнівним поглядом, заспокоюючи в душі спалах образи, — хіба ж я можу до нього повернутися? Після всього, що пережила? 

— А що тобі заважає? — уїдливо уточнив він.

— Та я краще все життя біля церкви жебракувати буду, але ніколи, — нервово штовхнула його пальцем у груди, — чуєш, ніколи не повернуся до чоловіка!

— Тоді що за цирк ти сьогодні влаштувала, лялечко? — без тіні колишньої довіри процідив Ян. — Я мало, блд, інфаркт не отримав від переживань за тебе!

— Ти… переживав за мене? — плутаючись у вирі власних почуттів, я стерла зі щік мокрі розводи і відчула недоречне задоволення. Як же це приємно! Коли ти комусь небайдужа…

— Ти переживав за мене? — пискляво спародував мене Ян. — Ні, блд, мені було дуже нудно, от і вирішив побігати по селі, — огризнувся він, відійшовши від мене на недалеку відстань. Знов дістав цигарку, гарячково перекидаючи її між пальцями.

Тисячі дрібних голок совісті проткнули мені серце, збільшуючи в геометричній прогресії і без того величезну дірку непорозуміння між нами.

— Вибач, Ян, я не хотіла налякати вас, — розумію марність своєї фрази, але більше видавити з себе не можу. Терпляче дивлюся на його гордовитий вираз обличчя і чекаю реакції у відповідь.

— Мія, ти, блд, зараз серйозно? — хотілося злитися із зеленим листям під тиском обвинувального тону, але я продовжувала стояти, без жодного вдиху та видиху. 

Нігтями вп'ялася в долоні, стримуючи малодушні сльози. 

Господи, яка ж я нікчемна! Що ж я ще вмію? Тільки плакати та вибачатися. Але не можна. Тільки не зараз.

— Так, гаразд, мене це все дістало! — новий обурений крик Яна викликав шквал паніки в душі. — Коли захочеш поговорити — підійдеш, — він спльовує з неприхованим розчаруванням і, не даючи пояснити, крокує до ставка.

Я без офіційного запрошення рушила за ним, наче слухняний песик, який боявся втратити господаря. Сльози таки покотилися по моєму обличчю, зволожуючи обгорілі щоки.

Мені не було страшно. І я не боялася залишитись сама. Просто я переживала, що зробила боляче Яну. Людині, яка не залишилася байдужою до мене після всього, що дізналася. 

Та я й сама не знала, що відчуваю до нього. Чи, може, лише боялася зізнатися в цьому? Насамперед самій собі.

І тепер своїм вчинком я розірвала всі нитки, що нас зв'язують.

Як мені повернути довіру Яна? Це нереально. Зовсім нереально.

Але я спробую. Гірше точно не буде.

Хоча, як мені все йому розповісти? Адже він не зрозуміє. А куди гірше — висміє разом із Ніком та Еммою, по ролях розігруючи мою ситуацію.

Була не була. Я не хочу втратити його.

— Ян, стривай, — я похапцем наздогнала його і міцно притулилася до твердого торсу, молячись усім богам, щоб він не відштовхнув. 

Серце лунко відбивало такт, приглушуючи заклики гордості до розсудливості. 

І Ян, голосно зітхнувши і процідивши крізь зуби кілька матів, ще сильніше обійняв мене. Забираючись пальцями в прядки мого волосся, він вдихав мій запах, викликаючи по всьому тілу юрби приємних мурашок.

— Я мало сам не помер, так злякався за тебе, — він хрипко зізнався, цілуючи мене в маківку, — дике почуття безсилля та безпорадності. Востаннє таке було, коли я плакав над бездиханним тілом мами, чекаючи на приїзд швидкої.