Читати книгу - "Замирення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я просунулася вперед, тримаючи рушницю, наставлену на звіра. Ці близькі стогони були оглушливі, дивне горлове калатання, подзвін живого кафедрального собору. Не було жодної змоги наблизитися таємно — земля була всипана висушеним очеретом, брудом і травою, що лускотіла у мене під чобітьми, — але ця істота таки спала. Я спрямувала ліхтарик на її тушу. Цей організм мав щільність і форму як у гігантської свині або річного бичка, але в суміші зі слимаком; бліда шкіра була покрита коростявими плямами ясно-зеленого моху. Руки й ноги нагадували свинячі кінцівки, проте з трьома товстими пальцями. Посередині розмістилося те, що, на мою думку, було шлунком, теліпалися ще два доважки, які нагадували м’ясисті псевдопудії. Ця істота користувалася ними, щоб допомагати своїй хиткій ході, нести основний тягар тіла, але вони часто патетично рухалися та били землю, ніби не повністю контрольовані хазяїном.
Я освітила ліхтариком голову цієї істоти, цей маленький рожевий овал, який тримався на затовстій шиї. Коли злиняла маска, яку я виявила під час нашого попереднього зіткнення, вона мала обличчя психолога з експедиції мого чоловіка. І це обличчя у стані дрімоти являло собою маску, на якій застиг вираз абсолютно непримиренної муки, рот був розтулений у вічній формі літери «О», стогоном висловлюючи свою гризоту, коли кінцівки цього створіння длубали землю, от ніби воно поранене й тому припиняє просуватися колами. На очах була біла плівка, що підказала мені: ця істота сліпа.
Я мала щось відчувати. Я мала б відчути зворушення чи огиду від цього зіткнення. Але після мого спуску до вежі, після знищення Збирачем, я нічого не відчувала. Узагалі жодної емоції, навіть простої, буденної жалості, незважаючи на разючу виразність цієї травми, якоїсь агонії, що була понад моє розуміння.
Ця звірюка могла бути урікливим дельфіном, диким кабаном, який поводився так, ніби йому дісталося нове тіло. А може, це було частиною спеціальної схеми, і я просто не могла бачити її деталей? Та це виглядало як помилка, як осічка Нуль-зони, що назагал асимілювалася так гарно і без проблем. Це змусило мене замислитися: чи не є моє сяйво теж провісником певної зміни форми, як отут? Щоб зникнути в узбережній смузі, у безіменній широчіні пляжу, чи вітру, чи боліт — мене насправді не обходило, та й, мабуть, ніколи не обходило. Але те, що тут робилося, — це сліпий, невблаганний пошук. Що, коли я обманювала себе думкою, що сяйво, коли я дозволю йому себе заполонити, буде безболісним, навіть красивим процесом? Нічого красивого не було в Стогнучій Істоті, нічого, що не здавалося б жахливим, примарним насильством.
У цьому контексті я не могла втручатися, навіть коли спостерігала за судомами цього нескінченного горя. Я не припинила б його нещастя — до певної міри тому, що працювала з неповними даними. Я не була впевнена у тому, що воно насправді є тим, чим здається, через що воно пройшло. У тому, що здається болем, може ховатися екстаз — те, що лишається від людських сновидінь, і в цьому — сон, мрія, комфорт. Також у мене спалахнула думка, що, може, цей член експедиції щось приніс до Нуль-зони, і це щось унесло свою лепту до його теперішнього стану.
Ось що я пригадую тепер, коли спогади переплітаються з багатьма іншими міркуваннями. Урешті-решт я взяла волосинку, що виявилася безглуздою, як і будь-що інше — послідовність, якою я мала б захоплюватися, але не стала, — і повернулася до свого жалюгідного багаттячка всередині нічого, яке було скрізь.
Але це зіткнення вплинуло на мене ось яким чином. Я знову вирішила не дозволяти сяйву захопити себе, не дозволяти втратити свою особистість — не зараз. Я не могла змиритися з можливістю, що одного дня втрачу свою пильність і перетворюся на Стогнучу Істоту в очереті.
Можливо, це була слабкість. Можливо, це був просто страх.
3. ОСТРІВ
Минуло не так багато часу, і острів перетворився на тінь чи то на брудну пляму на морському обрії, тож я збагнула, що це станеться лише за кілька днів, навіть якщо я не маю тут змоги визначати час. Тепер острів здавався мені такою самою порожнечею, як і мій чоловік після його повернення. Я нічого не знала про те, з чим можу тут зіткнутися, і ця реальність витвережувала мене, змушувала контролювати сяйво, затятіше з ним боротися, бо виринула думка, хоча це й кумедно: доки я пройду шлях туди, мені доведеться бути у найкращій формі й дуже пильнувати. Нащо? Заради трупа, котрого можу знайти, якщо поталанить? Заради якоїсь пам’яті про життя у світі там, поза межами, — у світі, що тепер хибно згадується більше як мирний і затишний, аніж він був насправді? Я не знаю відповіді на ці запитання, окрім того, що основна вимога організму — це надалі існувати: і дихати, і їсти, й випорожнюватися, і спати, й злягатися, — тобто продовжувати радісно повторювати свої дні.
Я закріпила свій рюкзак і стрибнула у воду.
Всі, хто любить читати про героїв, зіщулених біля багать, які догоряють, — героїв, оточених вовками, які чигають біля цих вогнищ, — будуть розчаровані, дізнавшись, що мене не атакували левіафани з підводних надр, поки я пливла до острова. Що, хоча я втомилася та змерзла, легко розбудувала житло у зруйнованому маяку, який чекав на березі. Що я знайшла там досить їжі, а згодом ловила рибу та збирала ягоди, викопувала бульби, які, хай несмачні, але були їстівні. Я ловила у сильця маленьких тваринок, коли вони мені траплялися, розбила свій город, використовуючи насіння знайдених плодів, а вдобрювала його домашнім компостом.
Спочатку маяк здивував мене ще дужче, аніж будь-що на цьому острові. Він вражав як віддзеркалення того маяка на узбережжі — як світло падало на цю споруду, — і це здавалося мені чиїмсь незбагненним та, можливо, навіть жорстоким жартом. Це може стати ще однією деталлю з безлічі таких самих, які так і не наблизили мене до відповідей про Нуль-зону. Або це злиття, зіткнення, цей неповний синонім, вершина, яка провалилася вниз, і перший поверх, який я обрала для свого оплоту, устелений мокрим опалим листям… це могло бути безпомилковим і своєрідним масивним індикатором.
Я витратила якийсь час, із систематичним і науковим сумлінням досліджуючи маяк, будівлі неподалік, покинуте місто, але відчувала, що моя перша розвідка має бути ширша: треба
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замирення», після закриття браузера.