Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"

Слава.

- Допоможи мені знайти того хто скривдив Мію! - Роблю крок до Ніки й беру її за руки.

Наче током прошибає аж до кісток.

- Звичайно! - Знітилася, відповіла тихо-тихо, майже читаю по губам. - Але не знаю що треба для цього від мене.

- Будь-які подробиці. Навіть те, що на твою думку є дрібницями… З ким говорила Мія того вечора. Кого ти бачила незнайомого поряд з нею. Що відбувалося потім. 

- Більшість з того ти вже й так знаєш! - Вона дала зрозуміти, щоб я відпустив її руки.  Ми продовжили повільно йти до її домівки.

- Погроза у вигляді твого фото була єдина? 

Вероніка мовчала з чого я припустив, що “ні”.

- Нікі! Будь ласка! Мені ти можеш розповісти! 

- Після мого суботнього виступу я отримала букет майже чорних троянд з листівкою… - Почала після паузи, яка здалося мені тривала майже вічність.

- Що було в тій листівці? 

- Я слідкую за тобою. Такі слова були там надруковані.

- Потім фото на стільниці в аудиторії. А далі?

- Записка запхана у щілину дверей з написом, що якщо я хочу взнати хто напав на Мію, щоб приходила до клубу. Цей напис прочитав поліцейський…

- Тепер ясно! Тільки в мене є деякі сумніви…

- Ти про що? - Поцікавилася вона.

- Поясню коли трішки сам розберуся, поки що це лише підозри! - Зупинився біля входу в її будинок.

- Дякую, що провів! - Знову прошепотіла Ніка й зам’ялася. - Ти не міг би пересвідчитися, що на сходах нікого немає?

- Звичайно! - Почекав доки вона дістане ключ і розблокує вхідні двері. 

Під'їзд зустрів сирістю і суцільною тишею. 

- Бувай! - Відповів, запхавши руки в кишені.

Стомлено поглянула на мене й кивнула. 

- Бажати надобраніч ранком вже запізно…

- Або зарано! - Гірко посміхнувся й покрокував до сходів.

Йти зовсім не хотілося. Ледве впорався з бажанням знову доторкнутися до неї.  Запустити долоні в її волосся й поцілувати: палко з ніжністю. 

Зупинило те, що я не впевнений, чи в неї таке саме бажання. Можливо, вона й думати не думала увесь цей час про мене. І ось я нав’язливо знову лізу у її життя. Не так все має бути… Хочу щоб Ніка хотіла цього сама, а не як зараз, не знала куди себе подіти, щоб швидше опинитися вдома.

Той факт, що Вероніка вважала Мію моєю дівчиною може багато що пояснити. Наприклад її поведінку два роки тому на випускному вечорі. 

Випускний… 

Сам винен. Адже сподобалася тоді, сильно сподобалася. Злякався таких сильних емоцій. Тому й не шукав можливості зустріти її, хоча й знав де шукати. 

А зараз? 

Зараз все має бути інакше…

Ліг на своє ліжко й заплющив очі. 

Провалився на декілька годин в глибокий сон. 

Потім прокинувся, випив міцної кави. Видзвонив Дена й поїхав до нього.

- Ти що вирішив прогуляти пари в інституті? - Поцікавився товариш, майже з порогу.

- Є більш важливі справи.

- Як скажеш! - Ден потер сонні очі.

Через майже п'ять годин пошуків, отримавши доступ до приблизно двадцяти різноманітних камер відеонагляду, зрозумів, що логіка в моїх підозрах все ж таки була. 

- Увечері в спортивний клуб? - Запитав Ден, дожовуючи вже холодним свій обід і запиваючи вистиглим чаєм.  

- Клуб? - Я пройшовся долонею по голові, намагаючись пригладити чуба. Замислився. - Сьогодні ввечері наче тренування у дівчат теж?

- Ніка? - Ден таємниче посміхнувся й відкинувся на спинку стільця, склавши руки на грудях. - Хочеш розповісти їй про наші здогади?

- Вона має право знати! - Пересмикнув плечима.

- Погоджуюся! - Й знову задоволено посміхнувся. - Гаряча штучка! 

- Руки геть! - Легенько пхнув товариша рукою складеною в кулак.

Той підняв руки догори. 

- Дівчина друга табу! Не хочеш навчити її парі-трійці прийомчиків для самозахисту? Доки злодій на свободі може знадобитися… Не всіх же кусати, як мене!

- Краще б не знадобилося! - Насупився я.

- Ну для цього є ми! - Підсумував Ден.

- Ще є декілька годин! - Поглянув на годинника. - Хочу провідати Мію.

- Вона вийшла з коми?

- Так! Але ще не пригадала що відбулося, погано балакає і не може зрозуміти де вона. Та прогнози лікарів оптимістичні.

- Я радий! - Ден міцно потиснув мою руку. - То зустрінемося увечері в спортзалі?

- Так! - Взувся й накинув на плечі свою чорну шкіряну куртку.

Наче ж вже не малолітка, який тремтить в очікуванні того, що ось-ось побачить дівчинку, яка подобається, а все ж… Серце пришвидшується від кожної думки про Ніку…