Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

неголосно молилася перед лямпадкою. Але істота не щуливсь, не здригувалась, не збиралась у вузлик. Доктор лежав, заклавши руки за шию й посміхався. Ну, хай приходять, хай один із сліпих мінусів сліпої математики проткне йому горло багнетом. Ну, що з того? Ну, захарчить, захлюпотить кров, пройде кілька корчів по тілі й не стане нічого, ні мінусів, ні плюсів, ні математики, ні смерти. Смерть не тоді, коли захлюпотить кров із горла й корчі закоченять тіло, — тоді ніякої смерти нема. Смерть буває тільки в живих, а не в мертвих. Для мудрого ж ідея й образ смерти є тільки тими тінями, які роблять радощі життя рельєфно-опуклими. А надто для тої людини, в якої у грудях тьохкає солодкий холодок, давній-давній, несподівано відновлений, зворушливо молодий, такий забуто-таємний і такий вічний, що з ним можна пролежати тисячоліття у тьмі серед гуркоту всіх руїн світу.

Десь там, за цими криками, виттям собаки, за гупанням чобіт лежала та, яка була джерелом цього холодка, таємна переможниця всіх сліпих істот, зойків і руїн, вічна переможниця всіх смертей, що відвідують бідне людство, таке жалюгідне у своїх борюканнях проти законів великих чисел. Тисячі раз будуть завалені, переруйнова-ні всі дворянські, пролетарські, буржуазні зібрання, а Наяда вічно, незмінно, непереможно, незруйновано пануватиме над усіма руїнами перебудов. І це є закон більший за всі закони смерти.

Вранці, тільки почало на світ благословлятись, доктор Верходуб ретельно поголився, прибрався в усе чисте, — як смерть, так і кохання люблять людину в усьому чистому, — й зашив у кашкет рештку своїх грошей, п’ять тисяч карбованців. Потім попрощався з милою старенькою й, узявши на руку тільки один плед, спокійно пішов на ріг Казанської й Середньої вулиць, де була призначена зустріч із Наядою й Юдком. (Мила «конспіраторка», що хитро ходила по місті в буржуйському капелюсі, ні за що не хотіла, щоб Юдко заїхав за нею, бо Юдко знав би тоді, де вона жила!).

Од п’ятої години ранку вона вже сиділа з клуночком на лавочці біля чужих воріт. Кохтину свою, спасибі їй! — скинула, — занадто вже незграбна, навіть образлива була та кохта на тілі Наяди, занадто щиро кохтина приняла в себе форми покоївки, чи кухарки. Тепер на панні Ользі було чорне, довге пальто, теж не дуже пишне, але, принаймні, було видно, що під ним молоде, поставне тіло з широкими, наядиними клубами. На голові, замість рушника, синя, тепла, велика хустина. Словом, не буржуйка, але й не куховарка, а саме сільська, інтелігентна собі пролетарка.

Юдко, розуміється, додержав стилю всякого порядного візника: не виконав ні одної з умов. Насамперед запізнився на цілу годину; потім запріг не трійку, як умовлялись, а тільки пару; нарешті, виїхав не фургончиком, як обіцяв, а «файтоном» таки. Але ж фургончика він ніяк не міг знайти, все місто оббігав. Але що таке: як Бог дасть, так і в файтоні большевики не зачеплять, а як судилося, то й не то що в фургончику, а на тачці схоплять. А щодо трійки, так просто ніяк не можна трійкою: овес такий дорогий, що...

— О, знов овес! Я ж вам казала!

І сміх Наяди був такий самий тихий, прозорий і молодий, як і ввесь ранок.

Юдко глянув на панну Ольгу, засвітився зсередини й іззовні й також засміявся. Е, що воно розуміє в хазяйських справах, таке гарне, ніжне й привабливе. Хай собі сміється з вівса, дай їй Боже отак гарно все життя сміятись!

І Юдко прибрався в дорогу інакше: плисове убрання та жовта сорочка зосталися дома. Тепер на ньому було все хазяйське, поважне: теплий, добрий чекмен, на сидінні свита від дощу, шия синім шарфом пов’язана. Тільки пухнасте, руденьке волосся на лиці те саме лишилось, але тут уже тільки Бог міг змінити, а Юдкові не сила була.

Ну, клуночок панни Ольги примостили за спиною, ноги їй закутали докторовим пледом, — надворі все ж таки свіженько було, — можна рушати.

Юдко врочисто взяв у руки віжки, щільніше натовк-мачив на голову кашкета, вйокнув, зацмокав, і «файтон» з брязкотом, дирчанням і клацанням покотився по Казанській вулиці. Проміння сонця, тихі, задумливі й малинові, як уста Наяди, косо лягали на сонні, порожні, стомлені від нічного галасу тротуари, кладучи на них довгі тіні від стовпчиків. Задумливо й зворушливо похитувався чистий, строгий профіль під великою синьою хусткою, і в очах, замість учорашнього хворого, металічного блиску, залягла вмиротворена, поважна скупченість, у якій було щось дитяче.

На кінці Казанської, нарешті, скінчився той страшний брук, яким тільки пекло могло бути вимощене для в’їзду найбільших грішників, — колеса м’яко, з полегшенням, од усеї душі зідхнувши, заворкотіли по накоченій весняно-вогкій дорозі. Брязкіт, дирчання, кректіння старенького організму «файтона» лишились позаду; стало чути дружній бадьорий тупіт ситеньких коненят.

От і поле, все пухнасте, зелене, мрійне, широченне. Зразу ж свіжо обхопило духом вітру, степу, молодої травки й весняної, ще мокрої землі. Десь із неба, бозна звідки, дрібно сипалися дзвіночки, срібні, чисті, молоді, — степові соловейки! Сонце тепло, жартівливо цілувало ззаду в шию.

Конячки смачно, соковито вибивали дружній такт; Юдко миролюбно поводив над їхніми спинами батогом і для піддержання авторитету час од часу добродушно-строго пускав: «Но-о, ти! Ворухайсь, ворухайсь!»

Невже була коли ніч із виттям собак, гупанням чобіт, зойками, з руїнами, з ненавистю, жахом, одчаєм, смертю?!

У малиново-синій далечині маячіли давні могили. Зліва, з яру, з-над білих хат кучерявим пір’ям розсипався рожево-сивий дим. Там уже повставали, там уже обідати варили. Колись доктор Верходуб, будучи не доктором медицини, не недогризком життя, не повітовим «нашим епікурейцем», а просто маленьким, босоногим Михайликом, оттакого ранку вже гнав у поле довгошиїх, гойдливих, белькотливих гусей і смачно вминав чудесний житній хліб, посиланий камінцями соли, що хрустіли під зубами. І ніяких філософій, ніякого аристократизму духу, ніяких перемог йому ні над собою, ні над другими не треба було. Без філософій, без боротьби, без перемог скільки було великих радощів вічної перемоги!

— Гарно, Ольго Іванівно! Чудесно, га?

Ольга Іванівна трудно повернула купу хустки й показала обвіяне задумою, вимите духом степу й ще чогось тепло-ніжне лице. Сині очі теплилися лагідно, ніжно, сумирно. Чи не крапнула й у її панський келех маленька простенька крапля степової мудрости?

— Божественно гарно! Чудесно тепер босоніж по теплій стежці бігати! Е, ви, мабуть, не знаєте, ви — панич. А я колись отак удосвіта з хлопцями й дівчатами вже череду пасла!!

— Ви?! Череду?! *

— А що? Чого