Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

— А втім, це дає змогу дослухатися до інтуїції. Усе одно вона сильніша, — додала Кейсі й усміхнулася.

Джессіка невпевнено всміхнулась у відповідь, не розуміючи, що Кейсі має на увазі. Гостя провела офіціантку поглядом до кухні й зачудувалася:

— Звідки вона знала, що я думаю?

Розділ 8

— Як справи?

Я підвів погляд. До цього я дивився всередину холодильника, намагаючись ознайомитися з усіма продуктами в ньому.

— Мабуть, добре. Не знаю точно, чи готовий до цього.

— Якби не був готовий, тебе не було б тут.

— Як там наша клієнтка?

— Дуже схожа на тебе під час перших відвідин. Не знає, залишатися їй чи поїхати.

Я кивнув. Згадав, як воно було — сидіти в кафе й намагатися вмовити себе піти, хоч у душі все повторювало: «Залишайся!»

— Саме так, — відповіла Кейсі. — Вона сумнівається у своїй інтуїції так само, як і ти колись.

Я підійшов до полиці, на яку поклав свій наплічник, і дістав із зовнішньої кишені записник.

— Цікаво, що ти це кажеш. Почавши оглядати кухню й перебирати холодильник, почасти я був цілком упевнений, що мені краще сидіти там. — Я кивнув у той бік, де стояли дивани.

— Але?

— Але один із найбільших уроків, які я засвоїв у мандрах, такий: довіряй інтуїції. Перебуваючи в незнайомому місці, спілкуючись незрозумілими мовами і вивчаючи абсолютно нові території, людина не має великого досвіду, на який можна спертися, коли приймаєш рішення. Однак щоразу, коли я довіряв інтуїції, виявлялося, що це правильно. Просто треба було зацитьнути на хвильку свій розум — і до мене доходило.

Кейсі кивнула.

— Так, незле, що в нас є вбудована система підказок. Кепсько, що більшість людей її вимикає.

Вона позирнула на записник у моїх руках.

— Що там таке?

— Ідеї, думки, здогадки… Мої осяяння. Побувавши тут минулого разу, я розробив маленьку систему. Коли виявляю щось значне, переживши осяяння, то пишу про нього в записнику. І роблю це негайно. — Я засміявся. — На власному досвіді зрозумів: якшо не записувати всього в такому вигляді, у якому воно приходить, то я його забуваю.

— І що ти запишеш цього разу?

— Узагалі-то, цього разу я обводжу.

— Обводиш?

Я кивнув.

— Я казав, що в мандрах навчився довіряти інтуїції. І помітив це вже давно. Цього ранку, коли вагався, чи підмінити Майка, я недовіряв своїй інтуїції. Тому я обводжу.

Я розгорнув записник і прогортав його, доки не знайшов те, що шукав. А тоді накреслив велике коло.

Кейсі поглянула на мій малюнок.

— Ти обвів слова «довіряти своїй інтуїції». — Вона засміялась. — І, схоже, обвів уже не вперше.

Я теж засміявся.

— Ні, не вперше.

Слова «довіряти своїй інтуїції» оточувало зо два десятки кіл.

— І навіщо ти це робиш?

— Це чудове нагадування. Уночі або завжди, коли в мене є кілька вільних хвилин, я гортаю свій записник. Сильно обведені записи постійно привертають мою увагу. Це чудовий спосіб краще засвоїти те важливе, чого я навчився. Зрештою, сильно обведені поради стають для мене звичними, і я вже не обводжу їх так часто.

— То що сталося сьогодні?

Я всміхнувся.

— Навіть найкращі уми час від часу забувають, чи не так?

Кейсі засміялася.

— Узагалі-то, на мою думку, почасти річ у тому, що я повернувся в цей заклад. Досі дуже здивований, що перебуваю тут. Повернення трохи нагадує мені, ким я був, коли прийшов сюди вперше. Я дуже вдячний за ту ніч і за те, до чого вона мене привела. Водночас я вже не той хлопець. Отже, у певному розумінні я пристосовуюся до цієї нової реальності, у якій повернувся сюди, і до того, що я такий, який є. Це хоч трохи зрозуміло?

Кейсі визирнула з вікна.

— Цілком зрозуміло. І добре, що ти пам’ятаєш, як почувався, коли потрапив сюди вперше, бо є одна людина, якій треба про це почати.

— Хто вона?

— Наша клієнтка. Вона от-от піде, адже боїться залишатись.

Я визирнув у кафе з віконця замовлень. Жінка справді починала збирати речі.

— Зараз розберуся, — пообіцяв я.

— Ти впевнений?

Я всміхнувся и тицьнув пальцем у розгорнутий записник.

— Довірся моїй інтуїції.

Розділ 9

— Привіт.

Гостя вже зібрала речі й намагалася встати з дивана, але зронила ключі під столик і ніяк не могла їх знайти.

Вона підвела голову й відповіла, явно збентежена:

— Ой, привіт.

— Дозвольте допомогти, — сказав я й узяв її ключі. — Ви вже йдете?

Вона не знала, що сказати. Це було видно.

— Ну, я… я просто…

— Можете піти, якщо хочете. Це не страшно. — Я всміхнувся й зазирнув їй у вічі. — Однак мені щось підказує, що зараз ви маєте бути саме тут. Ви теж це відчуваєте?

Жінка поглянула на мене, дуже спантеличена — я помітив це в її очах. У них було дуже багато страху й водночас дуже багато чогось іншого. Може, надії? Вона відвела погляд.

Я всміхнувся знову.

— Я Джон, — бадьоро сказав я й простягнув руку. — Тутешній шеф-кухар.

«Принаймні поки що», — додав я подумки.

— Щось підказує, що коли ви залишитесь і дозволите мені приготувати свій фірмовий сніданок, то десь за годину почнете бачити життя в абсолютно новому світлі.

Я сказав це безтурботно. Наче просто весело запрошував її на дуже, дуже добрий сніданок. Мені не хотілося лякати цю жінку тим, що вона, імовірно, справді піде звідси з абсолютно новим поглядом на життя.

Гостя завагалася. Я відчував, що вона досі збирається піти.

Я понизив голос і трохи нахилився до неї. А тоді спитав якомога милішим та чарівливішим тоном:

— Ви вмієте зберігати таємниці?

Вона мимоволі всміхнулася.

— Звісно.

— Сьогодні мій перший день на роботі. А ви — моя найперша клієнтка. Якщо підете, у мені можуть розчаруватися. — Я всміхнувся й зобразив тривогу. — Певне, навіть я сам трохи в собі розчаруюся.

Вона знову всміхнулася. Це давало плоди.

— Ви не хотіли б мати тягар на совісті, чи не так? Я знаю, що можу чудово цим займатись. І щось підказує, що, коли ви залишитеся, це стане моїм великим успіхом.

Жінка поглянула на мене. Я всміхнувся. Вона завагалась. А тоді знову поклала речі на столик.

— Дякую, — сказав я. — Ви не пошкодуєте. Я обіцяю.

Гостя сіла й узяла телефон. Знову звичка.

— Тут, узагалі-то, сутужно з сигналом, — зауважив я. — Проте поговорити можна чудово. Повірте.

Я кивком показав на меню на столику.

— Дам вам хвилинку ознайомитися з ним, а тоді повернеться Кейсі, щоб прийняти у вас замовлення. Гаразд?

Жінка кивнула.

Я розвернувся й подався назад, до кухні.

— Джессіка, — сказала вона.

Я розвернувся назад.

— Прошу?

Вона всміхнулася. Усмішка в неї була добра,