Читати книгу - "Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт"

— Дженіс — моя домогосподарка. Я вдівець.

Що ж так гаряче в цій кімнаті?

Я кивнув:

— Я теж.

Ось так я й став лікарем у Менемі. І тепер, за три роки, одним з перших почув, що хлопці Єйтс знайшли у Фарнемському лісі. Звісно, ніхто тоді ще не знав, ким є ця людина, одразу не знали. Через стан тіла хлопці навіть не могли сказати, чоловік то чи жінка. Під захистом рідних стін свого дому вони навіть не здатні були підтвердити, чи труп був оголеним. Сем бовкнув спершу, що труп мав крила, а потім замовк, не впевнений. Ніл просто дивився в нікуди. Побачене ошелешило хлопців, воно не вписувалось у звичні рамки досвіду, і пам’ять блокувала й спотворювала картину. Вони погоджувалися тільки на тому, що це була людина і що вона була мертва. І хоча їхній опис навали личинок наводив на думку про рани, я знав, що може відбуватися з трупом за такої погоди. Не було причин думати про найгірше.

Принаймні тоді.

Тим дивнішою стала переконаність їхньої матері. У своїй маленькій вітальні Лінда Єйтс обіймала меншого сина, який уже трішки заспокоївся та притулився до неї; тепер він байдуже спостерігав за сліпуче-­яскравими картинками, що мигтіли на екрані телевізора. Батько, робітник на фермі, був ще на роботі. Вона зателефонувала мені одразу, коли хлопці прибігли додому, захекані, в істериці. Хай це була неділя, але в такому віддаленому селищі, як Менем, у лікаря немає часу, «вільного від чергування».

Ми чекали на поліцію. Вони, певно, не бачили причин поспішати, але я відучував, що мушу залишитися. Я дав Семові седативне, таке легке, що можна було назвати його плацебо, й мимоволі слухав розповідь його брата. Я намагався не слухати. Надто добре знав, що вони побачили.

І мені не потрібні були нагадування про це.

Вікно вітальні було широко відчинене, але до кімнати не потрапляло жодного вітерцю. На дворі сліпуче сяяло біле розпечене сонце.

— Це Саллі Палмер, — сказала зненацька Лінда Єйтс.

Я здивовано поглянув на неї. Саллі Палмер жила сама на маленькій фермі одразу за околицею селища. Приваб­лива жінка десь за тридцять, вона переїхала до Менема за кілька років до мене, успадкувавши ферму від дядька. Вона й досі тримала кількох кіз, і кровний зв’язок робив її менш чужинською. Менш чужинською, ніж я, навіть зараз. Але вона заробляла на життя письменством, і це віддаляло її від місцевих, тому більшість сусідів дивилися на неї з сумішшю захоплення і підозри.

Я не чув жодної розмови про те, що вона зникла.

— Чому ви так кажете?

— Бо вона мені наснилася.

На таку відповідь я не чекав. Подивився на хлопців. Сем уже трохи заспокоївся, він нас начебто й не слухав. Але Ніл дивився на матір, і я знав, що сказане тут нею рознесеться селищем, щойно хлопець вийде з дому. Вона сприйняла моє мовчання як скепсис.

— Вона стояла на автобусній зупинці, плакала. Я запитала її, що сталось, але вона нічого не сказала. Тоді я подивилася вздовж дороги, а коли обернулася, вона вже зникла.

Я не знав, що казати.

— Сни просто так не сняться, — вела вона далі. — Що було, те було.

— Та ну, Ліндо, ми ще не знаємо, хто це. Хто завгодно може бути.

Вона поглянула на мене так, наче я помиляюсь, але сперечатися зі мною марно. Я зрадів, коли у двері постукали. Прибула поліція.

Їх було двоє, обидва — яскраві представники сільських констеблів. Старший, з рум’янцем на всю щоку, час від часу пожвавлював розмову веселим підморгуванням. За таких обставин це видавалося геть недоречним.

— Отже, ви начебто знайшли тіло, еге ж? — бадьоро розпочав він, підморгуючи мені через голови хлопців, наче закликаючи приєднатися до дорослих кпинів.

Сем притискався до мами, а Ніл бурмотів відповіді на питання поліціянта, переляканий представником влади в уніформі у рідній домівці.

Розмова довго не тривала. Старший офіцер згорнув блокнот:

— Гаразд, ми краще підемо й подивимося. Хто з вас, хлопці, піде показати, де воно?

Сем зарився головою в мамине плече. Ніл не сказав нічого, але обличчя малого зблідло. Говорити — то одне. Повернутися туди — інше. Їхня мати стурбовано поглянула на мене.

— Не думаю, що це гарна ідея, — зауважив я.

Насправді, я думав, що ідея геть дурна. Але достатньо мав справи з поліцією, щоб знати: зазвичай дипломатія краща за конфронтацію.

— Отже, як ми маємо знайти це, коли ніхто з нас не знає території? — запитав поліціянт.

— У мене в машині є мапа. Я можу показати вам, куди їхати.

Поліціянт навіть не намагався приховати невдоволення. Ми вийшли надвір, мружачись від раптового яскравого світла. Дім був у кінці ряду маленьких кам’яних котеджів. Наші машини стояли в провулку. Я вийняв мапу зі свого лендровера й розгорнув її на капоті. Сонце розжарило пошарпаний метал, неможливо торкнутися.

— Це приблизно три милі звідси. Поставте машину трохи далі та пройдіть навпростець болотом до лісу. Зі слів хлопців, тіло має бути десь тут, — я окреслив територію на мапі.

Поліціянт крекнув:

— У мене краща думка. Якщо ви не хочете, щоб хтось із цих хлопців нас провів, то чому б вам самим цього не зробити? — він вимушено посміхнувся до мене. — Ви ніби добре знаєте цю місцину.

З виразу його обличчя я бачив, що вибору в мене немає. Я їх запросив їхати за мною й рушив. Салон старого лендровера смердів розігрітим пластиком. Наскільки вдалося, я опустив обидва вікна. Кермо обпекло руки, щойно за нього взявся. Я побачив, як побіліли в мене кісточки пальців, і змусив себе розслабитися.

Дороги були вузькі та звивисті, але їхати — недалеко. Я поставив машину в півколо, накатане іншими машинами на розпеченій землі, дверцята з боку пасажира торкнулися жовтого живоплоту. Авто поліції різко зупинилося позаду. Офіцери вибралися з нього, старший підтягнув на животі штани. Молодший, зі спеченим на сонці обличчям та подряпинами від гоління, тримався трохи позаду.

— Через болото є стежка, — сказав я їм. — Я проведу вас до лісу. Просто йдіть стежкою. Це не далі ніж за сто ярдів.

Старший офіцер витер піт з маківки. Під пахвами білої сорочки розтікалися темні вологі плями. Від нього тхнуло їдким потом. Поліціянт примружився на віддалений ліс, похитав головою.

— Надто гаряче для такого. А ви не думаєте показати нам, де воно, на вашу думку, є?

Він говорив і з надією, і жартома.

— Коли зайдете в ліс, ви здогадаєтеся про це так само добре, як і я, — відповів я йому. — Просто придивляйтеся, де личинки.

Молодший офіцер хихотнув, але замовк,