Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Преподобний о. Сергій Булгаков зазначав, що «кожен християнин, словами і ділами покликаний сповідувати Господа і тим самим Його проповідувати, закликається до апостольства, хоч і різні бувають дороги й образи цього проповідування, так само як різні і дари». В іншому місці він наголошує: «Всі християни причетні до покликання і служіння апостольству, а отже, і його дару, всі, помазані Духом, становлять народ Божий, царственне священство, всі мають поклик апостольства. Про це свідчить насамперед наявність чину рівноапостольства, який, безперечно, означає служіння, подібне до апостольства»[9].

Підстави для розмови на цю тему дав сам Гоголь у своїй «прощальній повісті» — «Авторській сповіді»: «Якби не заповіт, який я помістив доволі необережно і в якому я патякав на повчання, яке зобов’язаний дати кожний автор поетичними творами своїми, ніхто б і не подумав приписувати цього апостольства, не дивлячись на рішучу манеру і деяку ліричну урочистість мови» (VIII, 463). Це зізнання Гоголя містить цінну інформацію, оскільки формулює не тільки ідею апостольства, а й її художні похідні, властиві стилю «Вибраних місць із листування з друзями», що стали своєрідним Євангелієм від Гоголя.

«Апостольський поклик» і бажання проповідувати не виникають у Гоголя раптово і неочікувано у другій половині 1840-х років, як це явище часто представляють дослідники. Тим більше воно не є наслідком якихось хворобливих відчуттів письменника. Можна з певністю говорити, що ідея обраності побутувала у Гоголевій свідомості з моменту самоусвідомлення, і протягом життя він лише зміцнювався у своїй вірі у власне виняткове призначення. Апостольський профіль тільки увиразнювався з плином життя, щоб у 1840-ві роки набути реальних обрисів.

Гоголь вважав, що його поява на світ була пов’язана з вищими силами — сімейні легенди про це були в усіх на вустах. З дитинства їх знав і Гоголь. Біографам добре відомий епізод явлення Богородиці Василю Опанасовичу — батькові Гоголя уві сні після відвідин церкви в Ахтирці. Про це розповіла мати письменника Марія Іванівна у листі до С.Т. Аксакова. Нагадаємо: «Він стояв у храмі по лівій стороні; раптово царські ворота відкрились, і вийшла Цариця у порфирі й короні і почала говорити до нього словами, яких він не пам’ятав: “Ти зазнаєш багато хвороб, …але все минеться, — Цариця Небесна сказала до нього, — ти видужаєш, одружишся, і ось твоя дружина”. Мовивши ці слова, підняла вгору руку, і він побачив біля ніг її маленьке дитя, що сиділо на підлозі, і риси його закарбувались у пам’яті». Василь Опанасович забув цей сон, але через багато років у містечку Яреськах, куди сім’я їздила па молебень до церкви, він побачив у домі тітки майбутньої дружини на руках годувальниці семимісячне маля. Він ясно розгледів обличчя дитини, па яке уві сні вказувала Богородиця. Він нікому не розказав про це, але почав часто бувати у домі й залюбки грався з дитиною, дивуючи дорослих своїм завзяттям. Коли майбутній дружині мало виповнитись чотирнадцять років, Василь Опанасович побачив «той самий сон і у тому самому храмі, але не царські ворота відкрились, а бічні олтаря, і вийшла дівиця у білому платті з блискучою короною на голові, краси неописаної, і, вказавши у лівий бік, сказала: “Ось твоя наречена”. Він озирнувся у ту сторону і побачив дівчинку в білому платті, яка сиділа за роботою перед маленьким столиком і мала ті самі риси обличчя». Після цього Василь Опанасович попросив руки Марії Іванівни. Як свідчить вона у листі до іншого адресата: «Любов чоловіка була незрівнянна; я була цілком щаслива. Він був старіший за мене па тринадцять років».

На цьому події, що підводять Гоголя до ідеї обраності й особливого призначення, не завершились. Двоє перших дітей народилися мертвими. Тоді Марія Іванівна дала обітницю: якщо народиться син, назвати його Миколою — па честь чудотворного образу Миколи Диканьського. Ось чому письменник, за словами сестри Ольги, «любив згадувати про те, чому назвали його Миколою». У віці дев’яти років помер брат Іван. І у глибоко релігійній свідомості Гоголя, який вийшов із середньовічного українського села, не могла не з’явитись сакральна думка: Господь чомусь благоволить до тебе, не випадково Він оберігає тебе.

Дослідники досить давно помітили, що мотив обраності з юності вкорінюється у свідомості Гоголя, і вже перші писемні джерела — листи з Ніжина, де Микола Васильович осягав науки в Гімназії вищих наук кн. Безбородька (1821‒1828), свідчать про це. Трюїзмом стала думка про потайливість Гоголя, якого співучні після знайомства з відомим романом Вальтера Скотта прозивали «таємничим карлою». Гоголь і сам зізнавався: «Недовірливий до всіх, потайливий, я нікому не довірив своїх помислів, не робив нічого, що могло виявити глибину моєї душі. Нікому, навіть своїм товаришам, я не відкривався, хоча між ними було багато достойних» (X, 112).

Влітку 1825 р. Гоголь, здається, вперше формулює думку про своє особливе призначення: «Щодо мене, то я здійсню свій путь у цьому світі і якщо не так, як призначено всякій людині, то у крайньому разі буду старатися наскільки можливо до цього» (X, 59‒60). Ще раніше у листах з’являється тема його особливих стосунків із Богом: «Бог утримав мене» (X, 53). До цього він закликає й інших: «Зверніться так, як я звернувся до Всесильного» (X, 54). В одному з листів, щоправда, у гумористичному контексті, зазначає: «Волію бути ясновидцем» (X, 82).

Часто цитується фраза з листа Гоголя до його дядька П. Косяровського: «Чи справдяться високі мої передвіщення? Чи безвість зариє їх у хмурій безодні своїй» (X, 112). У цьому ж листі Гоголь говорить про юстицію як можливий предмет майбутніх занять, але звучить це радше як евфемізм. С.В. Скалон згадує Гоголя напередодні його від’їзду з рідного дому: «Від’їжджаючи до Петербурга і прощаючись зі мною, він здивував мене словами: “Прощавайте, Софіє Василівно! Ви, певно, або нічого про мене не почуєте, або почуєте щось досить гарне”. Ця самовпевненість нас здивувала тоді, оскільки ми нічого особливого у ньому не бачили». Гоголь їхав до Петербурга не тільки зі зрозумілим для молоді марнославним бажанням підкорити столицю, а й із впевненістю людини, якій попри все судилось стати відомою своїми діяннями, оскільки до неї прихильний Всевишній. В іншому листі до дядька