Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

- Відпочивають, розважаються, - посміхнувся Єн. - Що ще люди роблять у нічних клубах?

- Але ти казав, що це закритий клуб для вампірів.

- Звісно. Елітний і дуже дорогий клуб. Сьогодні тут «вершки» сутінкового світу Нью-Йорка.

 Я ще раз окинула поглядом танцпол і бар. Обслуговуючий персонал - вампіри. Лише відвідувачі - люди.

- Люди нічого не знають?

- Ні. Хоча, не впевнений, що абсолютно всі.

 Я перестала оглядати зал. Ми підійшли до величезних заритих дверей, перед якими стояли два здоровенних амбали. Судячи з усього, вхід стороннім сюди був заборонений. Але охоронці пропустили нас без зайвих слів. Вони знали Єна - я зрозуміла це.

 Піднявшись широкими сходами, ми з Єном опинилися в просторій розкішній залі, що трохи відрізнялася від попередньої. Музика не гуркотіла тут так голосно. Елегантно одягнені відвідувачі поводилися набагато стриманіше. У їхніх рухах, у жестах багатьох відчувалося гордовите благородство і грація. Дівчат було менше: красивих і холодних, немов крижаних ляльок, оповитих мерехтінням діамантів і золота. І тут не було людей. Охорона, два бармени, кілька офіціантів - так само вампіри. Хтось підійшов до нас і послужливо запропонував мені зняти пальто. Єн сам допоміг мені скинути верхній одяг і віддав його красивому хлопцю-вампіру, який підійшов до нас.

 Наша поява не залишилася непоміченою. Я відчувала, що мене всі роздивляються. Мені стало незатишно під цими поглядами. Мене ніхто не знав, але те, що я йшла під руку з Єном, викликало в цих вампірів цікавість.

- Єне! - промовив, підходячи до нас, чоловік років тридцяти.

 Він був схожий на італійця. На його обличчі з'явилася білосніжна усмішка. Точніше навіть, не усмішка, а хитрий оскал.

- Ніяк не очікував тебе тут побачити, - продовжував чоловік, окинувши мене оцінювальним поглядом. - Та ще й не одного. Утім, як завжди, не одного. Чув, ти добряче розлютив Маркуса. Він рве і метає, але ніхто не знає, чим ти йому так насолив.  Дехто каже, що це ти вбив Віктора.

- Привіт Еле, - відгукнувся Єн. - Так, між мною і Маркусом виникло певне непорозуміння. Саме тому я й прийшов до тебе. Потрібно переговорити.

- Ти знаєш, я завжди радий тебе бачити тут.

 Єн усміхнувся.

- Не варто жартувати з Маркусом, - продовжував Ел. - Що у вас сталося?

- Якщо приділиш мені кілька хвилин, дізнаєшся.

- Тоді прошу.

 Вампір зробив запрошувальний жест за один зі столиків, відгороджених від решти публіки, після чого знову окинув мене поглядом.

- Хто твоя чарівна супутниця? Ніколи не бачив її раніше. Не познайомиш нас?

- Це Мей. Мей, це Елромаро - мій давній знайомий.

 Я злегка схилила голову на знак привітання і посміхнулася одними губами.

- Вона чарівна, Єне. Але, підозрюю, вона тільки для тебе.

 Я гнівно глянула на Єна.

- Вона тільки для мене, - посміхнувся він.

- Єне, - почувся радісний жіночий голос.

 Я обернулася. До нас поспішала гарна білявка у відкритій червоній сукні.

- Давно не бачилися, - протягнула вона, немов мелодійний наспів. - Але я бачу: ти не нудьгував.

 Вона зміряла мене ревним, оцінювальним поглядом своїх холодних блакитних очей.

- Меліса, - усміхнувся Єн.

 Я відпустила Єна, давши йому можливість відповісти на «дружні» обійми блондинки. Чомусь мені здалося, що між ними щось колись було. Вони обмінювалися простими і, здавалося б, нічого не значущими фразами, але погляди білявки, які вона кидала на Єна і на мене, промовляли доволі красномовно. А як вона подивилася на те, як Єн узяв мене за руку, коли закінчив обійматися з нею.

 Та й цей Елромаро не зводив з мене очей. Він не подобався мені. Не подобалися і його липкі погляди.

- Ти змінився, - вимовила Меліса, коли Єн представив нас одна одній.

 Вона знову скосила погляд на мене і раптом змінилася в обличчі.

- Вона...

 Я спробувала забрати свою руку.

- Вона вампір, - промовив хтось за моєю спиною. - І в неї незвичайна аура. Дівчину навіть можна прийняти за людину. Але вона просто занадто юна і в ній ще так багато від людини.

 Чоловік середніх років підійшов до нас із протилежного кута залу. Вампір був, можливо, старшим, ніж здавався насправді, але виглядав дуже моложавим і підтягнутим.

- Томасе, - радісно промовив Єн, простягаючи йому руку. - Я сподівався побачити й тебе тут.

 Вампір потиснув простягнуту йому долоню, але уважно глянув на Єна. Томас не міг не звернути уваги на те, що руки Єна тепліші, ніж слід було б.

- Давно не бачилися, - вимовив Томас усміхаючись. - Це правда, що ти вбив Віктора?

- Правда. Його давно вже було час відправити до праотців.

- Чи не занадто необачно йти проти свого клану?