Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Скоро зовсім смеркне. — мовила господиня.
—Це не забере багато часу, — Локвуд якнайлагідніше всміхнувся. Я теж підтримала його бадьорою усмішкою. Тільки Джордж не приєднався до нас, він був надто заклопотаний і схвильований блідою Примарою, що досі пливла над вулицею.
Пан Еванс кивнув і тихенько побокував.
— Звичайно, тільки швидше, будь ласка. — мовив він. — Уже пізно. Невдовзі повилізають вони.
Він був застарий для того, щоб помітити Примару, яка саме перетинала дорогу, наближаючись до нас. Про неї ми вирішили взагалі не згадувати. Ми знову всміхнулись, уклонились і так швидко, як це тільки можна зробити не штовхаючись, подались за пані Еванс усередину. Сам пан Еванс увійшов останнім і міцно зачинив за собою вхідні двері, відгородивши нас від вечора, привида й дощу.
Господарі провели нас довгим передпокоєм до вітальні, де в каміні, облицьованому керамічною плиткою, мерехтіло полум’я. Вітальня була звичайнісінька: кремові шпалери «під деревину», вичовганий брунатний килим, ряди декоративних тарілочок на полицях і поганенькі олеографії в огидних позолочених рямцях. Кілька недоладно розставлених крісел — незграбних і незручних навіть із першого погляду, — радіоприймач. бар із напоями й невеличкий телевізор. Біля дальньої стіни стояв здоровенний дерев’яний буфет із чашками, склянками, пляшечками з підливою та іншим начинням для сніданку. Поряд із буфетом я помітила два складані пластикові столики зі стільчиками. Виходило, що в цій вітальні гості і спілкувались, і відпочивали, і їли.
Зараз, одначе, тут не було нікого, крім нас і господарів.
Ми поставили свої торбини на підлогу. Джордж знову протер окуляри. Локвуд пригладив долонею змокле волосся. Пан і пані Еванс продовжували роздивлятися нас. стоячи серед кімнати. Тепер вони ще більше скидались на сов: шиї — короткі. плечі — округлі. На господареві був обвислий светр, на господині — темна вовняна сукня. Подружжя досі щільно тулилось одне до одного: я несподівано подумала, що хоч зовні вони й підстаркуваті, та їхні тіла під безформним одягом можуть виявитися нівроку дужими.
Сідати вони нас не запрошували — мабуть, і справді сподівалися здихатись нас якнайшвидше.
— Ви кажете, його звали Бенсон? — перепитав пан Еванс. — Бентон.
— Він нещодавно зупинявся у вас, — пояснила я. — Три тижні тому. Ви це підтвердили телефоном. Це один із тих зниклих, які...
—Так, так. Ми вже розмовляли про нього з поліцією. Зараз покажу вам, якщо хочете, гостьову книгу, — щось бурмочучи собі під ніс, старий попрямував до буфета. Його дружина нерухомо стояла на місці, далі оглядаючи нас. Нарешті господар повернувся з книгою, розкрив її й подав Локвудові. — Ось тут ви знайдете його ім’я.
— Дякую.
Поки Локвуд удавав, що старанно вивчає сторінки, я взялася до справжньої роботи. Прислухалася до будинку. Все було тихо — звичайно ж, у психологічному сенсі. Я не вловила нічого, крім приглушеного голосу, що линув з мого рюкзака на підлозі:
— Зручна нагода! Убий їх обох, і все!
Я легенько копнула ногою рюкзак — і голос ущух.
— Що ви можете пригадати про пана Бентона? — запитав Джордж. Полум'я каміна вигравало на його щокатому обличчі й русявому волоссі, а черевце під светром було міцно стягнуте робочим поясом. Джордж удав, ніби поправляє цей самісінький пояс, щоб тихенько позирнути на причеплений до нього термометр. —Або про інших ваших зниклих гостей? Чи багато ви з ними розмовляли?
— Правд) 7 кажучи, ні. — відповів старий. — А ти. Норо?
У пані Еванс було жовте, наче вуса в затятого курця, волосся, зачесане нагору на взірець шолома. Шкіра на її обличчі була зморшкувата, як і в чоловіка, тільки зморшки не скупчувались біля очей, а розходились від куточків вуст — здавалося, потягнеш за них і зашморгнеш їй рота.
— Ні, — відповіла господиня. — Та й не дивно. Мало хто з гостей зупиняється в нас надовго.
— Ми приймаємо здебільшого
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примарний Хлопець, Джонатан Страуд», після закриття браузера.