Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лише за багато років Олександр Петрович дізнався, що вони тікали крізь горнило страшного погрому 1892-го року, коли від рук оскаженілого натовпу постраждало кілька тисяч людиноподібних, а Київ уперше зіткнувся з кощами.
Навіть через багато років він не міг збагнути, що ж змусило його батька — запеклого нечистененависника — відчинити маєток, щоб урятувати хоч когось…
— Нарешті! — оголосив Топчій. Канькач ледь устиг зупинити коней, коли околодочний з явним полегшенням вистрибнув на землю.
Міське управління поліції містилося у величезному трикутному будинку Присутствених місць. Топчій показав на боковий вхід, і Тюрин рішуче попрямував до дверей. Постановив за будь-яку ціну чимшвидше розв’язатися зі справою.
*
Київський поліцмейстер Олександр Олександрович Скалонне займав кабінет з вікнами на стародавню Софію. Краєвид на собор додавав обстановці особливих барв. Імператор з портрета на стіні дивився лагідно і майже по-батьківському. Колекція на етажерці відразу попереджала про смаки Скалонне. «Щоб прохачі й чиновники раптом не помилилися з подарунком», — подумав Тюрин, кидаючи кислим оком на виставку срібних виробів з ювелірного заводу гмура Маршака. Окрему полицю займала мініатюрна копія Присутствених місць із гербом міської поліції на фасаді.
На подив Тюрина, київський поліцмейстер не припиняв писати, ніби до нього зайшов рядовий служака. Величезне черево важко здригалося, йому в такт колихалися розкішні білі вуса. Круглі рум’яні щоки вкривав піт. Навіть така дрібна робота вимагала від товстуна чималих зусиль.
Нарешті Скалонне схопив срібну пісочницю для промокання чорнила, щедро «посолив» папір і звів очі на Тюрина.
— А, столичний гість. Що ж, чимало про вас чув, — сухо проказав поліцмейстер. — Сподіваюся, вам буде зручно у нашій холодній?
Тюрина ніби мокрим рядном накрили. Знову жарт — чи цього разу таки правда?
— Як я вас? — Скалонне насварився пальцем і розреготався. — Розказав-розказав Парфентій, як ви подумали, що то вас арештовувати заявилися. Цікаво, які такі грішки ховає «столичний Лекок», гроза нечисті? — поліцмейстер змовницьки підморгнув. — А ви не дивуйтеся, чимало про вас знаю. Свого часу все міністерство внутрішніх справ гуділо. Аякже! Як ви порятували велику княжну з пазурів упирів. Знаменита царськосельська змова. Це ж треба було викрасти княжну і спробувати перетворити її на упирицю! Подейкують, ви сам на сам з одним з «батьків» зійшлися?
— Так, Грінівецький, — недовірливо проказав Тюрин. Перед очима спливло бліде, заюшене чужою кров’ю обличчя. Голова клану з обернених ним особисто упирів бився люто. Тільки завдяки керівнику царської охорони Тюрину вдалося вгатити в упиря кіл. А от полковник загинув.
— То правда, що по смерті «батька» згоряють усі «діти»? Кажуть, по Грінівецькому згоріло зо дві сотні упирів?
— Сімдесят шість, — виправив Тюрин.
— Ну-ну, — хитро прицмокнув Скалонне, ніби звинувачуючи у зайвій скромності. — А ця справа зі спаленням упирів у Нагуєвичах? — провадив Скалонне. — Та ви сідайте, почувайтеся як удома. Чаю? Маю на будь-який смак: від мавок, нявок, польовиків чи лісовиків. Чим багата Межа — все маю. Чи, може, — очі поліцмейстера хитро блиснули, — живого соку?
— Олександре Олександровичу, — Тюрин багатозначно вирішив обійтися без звань: хоч і був нижчим за званням, але ж зі столиці, — у мене зовсім мало часу. Мушу бути у столиці за чотири дні, тож хотів би знати, чим можу допомогти.
Скалонне пісно хмикнув.
— Розумію-розумію. Ви, столичні, звикли до інших темпів, а у нас місто маленьке, веселе, як бачите.
Тюрин мало не випалив: «Не те слово веселе».
— Як що і стається, то воліємо самі розбиратися, — зауважив Скалонне. — Але як не скористатися присутністю в місті блискучого слідчого?
«Аякже, нагодою спихнути відповідальність за справу на приїжджого. А в разі успіху підкреслити, що я тут був неофіційно, а всю роботу зробили місцеві», — про себе додав Тюрин.
— Оце вбивство, — провадив поліцмейстер, — уже наробило галасу. У нас є тут особливо палкі люди…
— «Двоголовий орел»? — випередив Тюрин.
Поліцмейстер лише зітхнув.
— То пішов поголос, що Ющинський — ритуальна жертва. Знаєте, всі ці історії про змієпоклонців. У нас тут досі вірять, що мати Змія — Апі — вимагає людських жертв.
На згадку про Змія, Тюрин відчув у внутрішній кишені книжку батька. У Межі вірили, що тисячі років тому між людьми й нечистю відбулася остання Велика війна. Нечисть на чолі з царем Змієм-Обадією здобула перемогу. Але по смерті Змія людиноподібні втратили все. Імперія на чолі з людьми поглинула край, а нечисті було дозволено жити лише на території Межі.
— Тоді це точно не до мене. Давніми культами, та й революціонерами, у нас займається Четвертий відділ.
— Так-так, — злякано погодився Скалонне, а на обличчі так і читалося: «А вас, шановний столичний гостю, голіруч не взяти». Жодна істота у Межі не любила політичного відділу жандармерії, що спеціалізувався на виловлюванні ворогів Імперії.
— Але то лише чутки, — поліцмейстер важко вибрався з-за столу і підійшов до Тюрина. — Насправді все просто. Поголос пішов через банальну людську заздрість. Труханів острів перейшов у виключне володіння нечисті після законів імператора Реформатора, діда нашого нинішнього благословенного, — Скалонне побожно розвернувся до портрета.
— Тобто там може жити лише нечисть? — здивувався Тюрин.
— І жити, і вести комерцію. А місце там рибне, якщо можна так сказати. Кордон з Чернігівською губернією. Люди скільки подавалися і собі отримати там землю, але ж ніяк — закон-с, — очі поліцмейстера дивно блиснули. — І тут людського хлопчика знаходять з розпоротим животом на території виключного мешкання нечисті. От і здійняли галас. Відчули, так би мовити, нагоду попсувати кров нечисті. І ви знаєте провінцію? Одразу почали закидати місцевим. Мовляв, то ми десь помилилися, не тим дали острів. Тільки і чекай, що підуть шукати правди до столиці, писати кляузи, шукати дрібні недоліки…
Скалонне впритул підійшов до Тюрина. На обличчі поліцмейстера застигло німе запитання.
— Найменше мені б хотілося копирсатися у чужих дрібних недоліках, — мовив Тюрин: він добре розумів стандартний набір недомовок місцевих. До кольок боялися, що столичні почнуть пхати носа куди не слід. Особливо тут, у Межі. — Власне, я ж тут неофіційно. Можемо вдати,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна», після закриття браузера.