Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

Листи до дружини від червня—листопада 1956 року показують нам, як проходило написання роману. І стає зрозуміло, що роман було фактично написано за дуже короткий термін — то була низка задумів, відразу занотованих на папері.

П’ятниця 29 червня 1956 року[33]

Для Лісі

…Тішуся з наукового успіху, про який я повідомлю так, як ти хочеш. «After having both been the “scourge of the Woermannscher Partei…” we are on the way of being both “the scourge of Italian publishers”»[34]. Щодо мене, то я саме пишу епізод, який піде номером 4; після нього йтиме епізод № 5 (спроба подружньої зради з боку Анджеліки, придушена княгинею заради родинної честі і любові до Танкреда). Таким чином, цей твір стане справжнім романом, ось і все. Те, що я написав після твого від'їзду (перший візит Анджеліки після заручин, нічний приїзд Танкреда в екіпажі), непогане, але, на жаль, воно поетичне.

Неділя 8 липня 1956 року

Для Лісі

…Мене теж охопило велике збудження з приводу мого «Гепарда». Минулої ночі я працював до третьої години. Йшлося про те, щоб у шістьох рядках показати всі історичні, соціальні, економічні та любовні смисли першого поцілунку (прилюдного) Танкреда та його нареченої Анджеліки. Гадаю, вийшло непогано. Розділ майже закінчений; він буде дуже довгий: мені ще треба написати розмову з доном Фабріціо, коли він дістає пропозицію стати сенатором.

Пиши мені і повідомляй про всі новини.

З усіма справами, болями в спині, «boys» та «Гепардом» я теж почуваюся дуже стомленим.

Мільйони поцілунків від твого М.[35], який тебе кохає.

Понеділок 9 липня 1956 року

Для Лісі

…Завтра я збираюся до Орландо, щоб він надрукував на машинці новий розділ «Гепарда». Гадаю, так найкраще; перша частина нудна, але я намагався помістити в неї купу соціальних ідей; друга частина (вельми сміливі любощі Танкреда та Анджеліки, їхні мандрівки велетенським палацом Доннафуґати) дуже жвава, непогано написана в плані стилю, але я боюся, що тут забагато снобізму, і вона, можливо, трохи занадто поетична. Постійне видовище походеньок наших «boys» викликало в мене зворушення також походеньками Танкреда та Анджеліки. Що скажеш про новий розділ, який я тобі надіслав?

Піди до лікаря! Не забувай

свого М., який тебе кохає

і посилає тобі мільйон цілунків.

Середа 11 липня 1956 року

Для Лісі

…Мій «Гепард» практично скінчений. Завтра закінчиться його переписування на машинці. Страшенно спекотно.

Мільйони цілунків з прихильністю і любов’ю

від твого М., який тебе кохає.

Четвер 29 листопада 1956 року

Для Лісі

…Поки я писав цього листа, в кафе «Маццара» зайшов адвокат Боно, щоб віддати мені рукопис «Гепарда». Він був охоплений бурхливим ентузіазмом: сказав мені, що ніколи жодна книжка не давала йому точнішого уявлення про Сицилію, з її великим чаром і з її великими вадами. Він також сказав, що це надзвичайно актуально, і провістив великий успіх, інтерес і значні продажі. З цього всього можна було зрозуміти, що він був сильно здивований — очевидно, тому, що в глибині душі вважав мене ослом.

Труднощі з публікацією додали ще більшої привабливості романтичному міфу про генія, якого ніхто не розуміє. Насправді, працівники «Мондадорі» і сам Еліо Вітторіні[36], який переглянув машинопис спершу для видавництва «Мондадорі», а відтак уважно прочитав його для «Ейнауді», припустилися величезної помилки, не так у плані літературної критики, як у плані комерційному: адже вони визнали талант автора «Гепарда». Особиста відповідь Вітторіні застала Джузеппе Томазі в Римі: «Рецензія непогана, але про публікацію нема мови», — сказав він мені за день до своєї смерті. Хоч Вітторіні був літератором, здатним розпізнати гідного уваги супротивника, одначе він заявив, що він не та людина, яка може підтримати його. І все ж він не виступив цілковито проти «Гепарда». Він порадив «Мондадорі» звернути на нього увагу, але, на жаль, як сказав мені Вітторіо Серені[37], якийсь бюрократ у видавництві, замість того, щоб відповісти авторові некатегоричним листом, відіслав машинопис назад із загальними фразами відмови. Вісімнадцять місяців, що минули від надіслання машинопису Елені Кроче[38], яка передала його Джорджо Бассані, тодішньому редакторові видавництва «Фельтрінеллі», до його публікації в серії цього видавництва «Сучасники», не здавалися б такими довгими, якби смерть не виявилася меткішою. Насправді то була не літературна, а людська трагедія.

У березні 1958 року Джорджо Бассані приїхав заради «Гепарда» до Палермо. Машинопис був уже готовий, і готовий був також епізод з балом, який він одержав у машинописному примірнику, відредагованому на прохання княгині. Бассані підозрював, що у нього в руках неповний, а, можливо, і неправильний текст, і головною метою його приїзду на Сицилію було добратися до джерел. Тоді я передав йому рукопис 1957 року. Він використав його для того, щоб виправити в деяких місцях верстку вже готових семи частин, а також, як єдине джерело V розділу, «Вакації отця Пірроне». Він не одержав від княгині цього сільського інтермецо, оскільки, згадавши висловлені автором міркування, вона вважала, що його не слід включати в роман. Таким чином, «Гепард» першого видання «Фельтрінеллі» (1958) базується на машинописах, крім епізоду про вакації отця Пірроне; його було звірено з рукописом 1957 року щодо варіантів (працюючи над романом від машинопису до останнього рукопису автор вніс тисячі виправлень і дописок, чимало яких Бассані включив у своє видання); перед окремими розділами було додано короткий підсумок; текст було також ґрунтовно виправлено з огляду на пунктуацію. Саме на це видання роману опиралися всі перші переклади, включно з англійським перекладом Арчібальда Колкгауна.

Видання Бассані не ставили під сумнів аж до 1968 року, коли роман вже переклали, можна сказати, всіма мовами, і коли вийшов фільм Лукіно Вісконті. Але саме того року Карло Мушетта заявив, що опублікований текст був, у певному сенсі, переписаний Бассані. Мушетта одержав від Бассані фотокопію рукопису і відзначив тисячі розходжень, і хоч вони не міняли суті роману, видавалося доречним підготувати видання на основі рукопису 1957 року. Воно вийшло в 1969 році і стало нормативним виданням італійською мовою. Як ми тепер знаємо, саме на цей остаточний текст вказав автор у своїй останній волі.

Якщо, як підтверджує лист до Енріко Мерло, історична лінія