Читати книгу - "Домовик коляди, Vasyl Shyrman"

Та ви їжте та наливайте, а я далі розповім. Так, у тому казанку якраз та смачна печеня, що була рівно рік тому.

Холодець? Так, сам варив, пес допомагав, як завжди. Що, мало м'яса? Ну, вибачайте! У мене гарний помічник, а тепер он уже двоє.

Та ні, поки тут повно людей, він не вийде, а от відчути можете.

Як? Тим же інструментом прозріння, від якого і я почав бачити.

Що? Гучніше! Не чую! А! Далі, що було. То ти прожуй, тоді питай.

А! Пиріжки, то вже не я пік, але про це пізніше.

Та не запихай ти двоє пиріжків одразу, бо я не розумію, що ти питаєш.

Смачні? Рецепт? Та йди ти до біса! Пиріжки ще є.

Не пхай усі одразу в пельку, бо подавишся. Їж спокійно, смакуй та слухай.

Коли я прийшов до тями, то лежав разом із Ларі в одній позі. Спершу подумав, що друзяку теж "пришибли". Та ні, він дивився в одну точку, наче зачарований, і дихав.

— Не бійся! Пес живий. Ми вже з ним поговорили та домовились. Тепер із тобою треба поговорити, — почув я хриплий голос від рудої плями, що сиділа навпроти нас за столом.

— Ти хто, бісова душа? Живих раків тобі в штани!

— О! То ти бачиш? Виходить, рогатина допомогла. Гарний інструмент! Підводься, ти не зв’язаний, і я не русня фесебешна, тортури не буду робити.

— Ти навіщо мене так пригрів, чортяко ти руда?

— Наче об припічок не вдарився, а таке щось морозиш. Вставай, кажу тобі. Серйозна розмова має бути.

— Яка розмова? — не розумію, що від мене хоче ця рипуча руда потвора.

Він зітхнув так потужно й тяжко, наче душу витяг із мене. Чортяко проклятущий. Я підвівся, поклав у другий кут рогатину, від гріха подалі, і сів на низьку лаву біля печі. Поглянув на казан, від якого перло смачною вечерею.

— Ну й що ти хочеш від мене?

— Раз ти сюди засилився, то маєш знати правила, як із домовиками поводитись.

Я всяке подивився за свій вік, тому вирішив зачекати, чим це закінчиться. Тут уже просто була цікавість. Такого зі мною ще не було, це щось новеньке.

— Віщай, потворо! — махнув я рукою в бік рудого.

— Як тебе звати? — промовила пляма.

— Іваном кличуть. А пес — Ларі.

Пес повернув голову на своє ім’я, а в очах я побачив якусь втому й не від м'яса.

— То ти знав про цього чувака? — запитав я другана.

— Так-так-так! — зізнався пес.

— І чого мовчав?

— Так ти був сліпий, але не безнадійний, — промовив хриплий.

— Цікаво! Ну й що далі! — мовив я і зиркнув на казан. — Слухай, то за вечерею, може, сто грамів заспокійливого? — запропонував я.

Пес зітхнув і затулив морду лапою. Рудий проявив свої форми й став більше схожий на кота, ніж на якусь руду неймовірність.

— Давай дійсно, як в українській традиції, почнемо знайомство. Бо то не діло — війну починати у своїй оселі, та ще й із котом, — запропонував я котоподібному.

— Сам ти кіт! Я домовик, хазяїн цього дому, й ти в мене в гостях, — промуркотів хриплий, схожий на Колядьского кота.

Я почав накривати на стіл та викладати всі страви, які були. Дійсно, сьогодні свято. Коляда — це не аби що, а день, який наші пращури святкували, як зараз новий рік.

Що було на столі? Те саме, що й зараз. Тільки пиріжків не було.
Ось дивіться, що є: капустка квашена, бочкові помідори, огірочки хрумкі, сальце з прорістю, холодець, Колядська юшка, яку звуть кутею, і, за звичаєм, печеня з казана у голові столу.

Парок підіймався від гарячої страви, а навкруги згуртувалися тарілки з усім іншим закусом. Пляшка напою була прозора, як гірська закарпатська річка.

Що, звідки це все? Чи ви про напій? Ти закусюй, бо я бачу, що язик у тебе вже заплітається і питання дурні питаєш.

Та відсуньте ви капусту від цього добродія, бо зараз пикою буде там! Не вміє він закусювати, розвезло дядька.

Так от, накрив я на стіл, хильнули ми ще одну чарчину, та почали їсти те, що Коляда послав. Хвала Богам пращурів!

Було дивно спостерігати, як потвора, схожа на кота, бере на вилку капусту та справно наминає холодець, густо змащений хроном, відкушує хліб із салом, вм’яв запашну печеню. Колір кота-домовика змінився з темно-рудого на яскраво-рудий. Він став більшим, наче страви його наповнили, як той мішок із борошном.

— Як тебе кличуть, хазяїне? — звернувся я до великого кота.

— Орчик! — вигукнув домовик, набиваючи собі рота.

— Наче з місяць не їв, — зауважив я, споглядаючи, як він поглинає їжу.

— Чого тебе так назвали?

— Не знаю, чому! Назвали так перші господарі, то з того часу я й став Орчиком.

Пес зиркав, то на кота, то на мене в нашій бесіді, й був, наче не причетний. Певно, він це все вже знав давно. Позіхав та витягував лапи, показуючи всім виглядом — нарешті, усе буде добре.