Читати книгу - "Недосконалі. Метаморфоза, Ельфріде"

Я продовжую шукати. Боюся відлетіти занадто далеко: а раптом я забуду дорогу назад? Але цікавість перемагає.  

Я знаходжу острів: такий самий дикий і занедбаний, як і все інше. Але дещо в ньому мене приваблює: печера, схована в масивній скелі. Вона випромінює зловісну ауру, ніби сама природа уникає її присутності. Вхід, оточений грубими кам'яними стінами, здається надто вузьким, і сочиться непроглядною темрявою, розрізати яку не під силу променям сонця. Біля нього висічені стародавні руни, схожі на ірландські — потьмянілі від часу, але чітко помітні. Ці символи ніби попереджають про загрозу. 

Я приземляюся біля печери, і по ногах біжить мороз. Земля тут крижана. Навколо немає звуків птахів чи шелесту листя. Коли підходжу ближче, то відчуття тривоги пропорційно наростає. Інстинкти підказують бігти. Усередині такого місця напевно має сидіти якесь моторошне чудовисько... 

Але це ж мій світ! Він створений у моїй голові. Так само, як і страшний сон, він може мене налякати, але не може по-справжньому нашкодити. 

Заходжу всередину. Так темно, що здається, ніби я знову осліпла. Це посилює тривогу. Торкаюся холодних вологих стін, але відсмикую долоню від гидливості. На них росте щось в'язке і слизьке, схоже на водорості на підводних каменях. 

— Є тут хто? — запитую про всяк випадок. Може, хоч тут я знайду людину? Чи не людину? 

Повільно, обережно просуваюся далі. Чую звук крапель. Пахне очеретяним озером. Ноги постійно провалюються в ями, спотикаються об нерівності. Я вже думаю звернути назад, коли чую попереду шурхіт. Що це? У темряві раптом загоряються червоні очі. 

Це звір? 

Не встигаю подумати, як вони починають стрімко до мене наближатися. Відчуваю загрозу від цієї істоти кожною клітинкою тіла. Повертаю і починаю бігти в бік виходу. Усю сміливість як рукою знімає! 

Вилетіти звідси на крилах неможливо: надто вузько. Тварюка дихає мені в спину, шипить, як змія-гремучка.  Я біжу, знову спотикаюся і падаю. Ні! 

Не встигаю піднятися, як пекучий біль встромляється в щиколотку. Скрикую, відчуваючи, як щось вчепилося в мою шкіру і пропалює її.

Біль дуже яскравий, абсолютно реальний. Він пронизує наскрізь.  

— Іди до біса! — кричу на тварюку, вириваюся і біжу далі. До виходу, швидше! 

Істота наздоганяє. Темрява клубочиться навколо, ніби намагається заштовхати мене назад у печеру. Серце вистрибує з грудей, мені стає по-справжньому страшно. Я забуваю, що це світ підсвідомості, зараз він реальніший за будь-який! 

Нарешті з'являється світло, а разом із ним хтось тягне в печеру руку. Людська долоня? Вона хапає мене за комір сукні й різко витягує назовні. Я встигаю тільки пискнути, і темрява нарешті розступається. Я опиняюся в безпеці. Чи ні?