Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

важливим для генуезців був ринок Солхата, свідчить Статут Кафи, виданий 1316 р. У ньому ставку золотоординського намісника неодноразово згадано саме у зв’язку з комерційною діяльністю італійців. Кафа і Солхат вдало доповнювали одне одного в торговельному плані: перша була морським портом, другий — портом степовим. Комерційні зв’язки між Солхатом і Кафою були такими міцними, що навіть у ті моменти, коли стосунки між татарами та генуезцями суттєво погіршувалися, як це, наприклад, було в середині XV ст., їх неможливо було остаточно розірвати.

Політичне та економічне значення Солхата перетворило його на справжню столицю півострова, і не випадково Абу-л-Феда, арабський письменник початку XIV ст., називає його «столицею Криму». Марокканець Ібн Баттута, який відвідав Кримський півострів 1333 р., назвав Солхат містом «великим і красивим», від якого вглиб золотоординської держави простягається облаштована дорога з розташованими на ній через певні відрізки шляху спеціальними станціями, де можна поміняти коней. Доречним буде порівняти південний левантійський напрям торгівлі Золотої Орди з північним балтійським. Якщо на Балтиці виходом джучидів до північноєвропейської торгівлі був Новгород, то на півдні «вікном у Середземномор’я» став Солхат і нерозривно пов’язана із ним Кафа. Через Крим пролягав торговельний шлях, який поєднував Захід і Схід — у гаванях півострова вивантажували західноєвропейський крам, який вирушав потім у Татарію, а Солхат-Крим став кінцевим пунктом великої караванної магістралі, у якому накопичувалися привезені східні товари перед завантаженням на кораблі, що вирушали через Чорне море і протоки у Середземне море і далі до Західної Європи. Про масштабність торгівлі свідчить величезний п’ятикутний караван-сарай, що розташовувався біля в’їзду до міста — його площа становила дві з половиною тисячі квадратних метрів!

Із середини XIII ст. починається активне проникнення на півострів ісламу, пов’язане із діяльністю золотоординського хана Берке (1257— 1266 рр.), третього сина Джучі і, відповідно, молодшого брата Батия. Здобувши владу після смерті брата 1257 р., Берке прийняв нову релігію від суфійського проповідника Сайфетдіна-ал-Бохарізі й почав активно насаджувати іслам у межах Золотої Орди. Зокрема, 1263 р. у Солхаті було збудовано квартальну мечеть, а у 1287—1288 рр. споруджено нову п’ятничну мечеть, кошти на яку — 2000 динарів — виділив єгипетський султан ель-Мелі ель-Мансур Калавун ал-Альфі на знак дружби з ханами Золотої Орди. Навернення хана Берке до ісламу зробило його справжнім героєм в очах арабських істориків доби середньовіччя, які не шкодували красномовства, описуючи його стосунки з єгипетськими султанами і втручання у справи мусульман у Малій Азії. Зауважимо, однак, що насправді прийняття татарами ісламу тривалий час мало нетривкий характер, і традиційні релігійні культи, зокрема тенгризм, доволі міцно утримували свої позиції в кочовому суспільстві.

Після смерті бездітного хана Берке влада над правим крилом Золотої Орди перейшла до Ногая, володіння якого розташовувалися у Добруджі — області Нижнього Подунав’я. Цей хитрий, підступний і жорстокий правитель бачив своїм єдиним оком більше, ніж його вороги — обома. Особливо посилилася влада Ногая за правління слабовольного і напівбожевільного золотоординського хана Туда-Менгу, який приділяв мало уваги державним справам і проводив увесь час за розвагами і бесідами із суфіями. Коли ж наступний хан, Тула-Буга, спробував обмежити самоуправство Ногая, той підступно заманив правителя до засідки і знищив, ліквідувавши потім за підтримки нового хана Тохти й усіх своїх реальних і надуманих ворогів — можливих суперників у боротьбі за владу.

Під час правління золотоординського хана Тохти (1290— 1312 рр.) Крим і прилеглі північнопричорноморські степи стали фактичним володінням Ногая. Формально залишаючись простим темником, цей правитель фактично виділив зі складу монгольської держави власну «імперію Ногая». У Солхаті навіть карбували монету від його імені з легендою «Хан правосудний Нухай». Хоча на ній не було дати, її, швидше за все, випускали у 697—698 рр. гіджри (1297—1299 рр.). Імовірно, Ногай, який прагнув створити власну незалежну державу із центром у Сакжда-Ісакча (середньовічне місто в урочищі Ескі-кале на правому березі Дунаю, на місці античного Новіодунума), відводив Криму роль східної провінції своїх володінь.

Природно, що за правління Ногая зросло значення не лише його самого, але і його роду. Мусульманські історики відзначали: «Стали владарювати діти Ногая і діти дітей його; посилилася могутність їхня; зміцніли влада і значення їх». Взимку 1297/98 рр. до Криму було відправлено для збирання данини онука Ногая Актаджу (інші варіанти — Кара-Кибяк, Караджа, Караджин). Його вбивство, що сталося у Солхаті, призвело до каральної акції темника Ногая на півострів у 1299 р. З цією метою на півострів спочатку вирушили зять Ногая Таз і емір Алтибарс на чолі чотиритисячного війська, а потім і особисто Ногай, бажаючи підкорити собі мешканців півострова і самостійно збирати з них данину, вдерся на півострів, плюндруючи і спустошуючи його поселення. Після цієї каральної експедиції припинилося життя багатьох квітучих до того міст і фортець — Тепе-Кермен, Ескі-Кермен, Сюйрень, Ісар-Кая та ін.

Похід Ногая на Крим об’єднав проти нього знать сплюндрованого півострова і підштовхнув її до союзу із золотоординським ханом Тохтою, який давно конфліктував з надміру амбіційним і самостійним темником західних володінь Золотої Орди. Перша битва, що відбулася наприкінці 1298 — на початку 1299 рр. у пониззі Сіверського Дінця, була преможною для Ногая, однак Тохта на здавався і, повернувшись після поразки в Поволжя, зібрав там потужні військові сили. Зрештою об’єднане військо Золотої Орди розгромило загони Ногая біля Каганлика (Куканлика) за Дністром (на території сучасної Одеської області) 699 р. гіджри за мусульманським календарем (1299—1300 рр.), а сам темник загинув від руки руського вояка, що перебував на службі у золотоординського хана.

Розквіт золотоординського Криму припав на правління хана Узбека (1312—1341 рр.), який заборонив у Золотій Орді традиційну релігію кочовиків тенгризм і активно насаджував іслам. Місцевим правителем Солхата був у цей час Тюлек-Тимур (1300—1341 рр.). Арабський мандрівник Ібн Баттута зазначав, що цей кримський володар був настільки значимим в Орді, що емір Азовський вважався особою більш низького рангу, ніж він, і був немовби його підлеглим. Той же автор писав, що у 30-ті рр. XIV ст. у Криму було багато мусульманських храмів і осель дервішів, а місцева знать ревно дотримувалася нової віри і ретельно виконувала усі настанови Корана. У Солхаті 1314 р. було збудовано знамениту мечеть і з часом, 1332 р., засновано вище мусульманське духовне училище — медресе («Солхатська академія»). Евлія Челебі у своїй знаменитій «Книзі подорожі» повідомляє, що медресе було збудовано у 1332—1333 рр. на кошти Інджи-бей-хатун, дружини правителя Солхата Тюлек-Тимура.

Збудована ханом Узбеком мечеть є найстарішою мечеттю півострова, що збереглася до наших днів. Це нескладна у плані прямокутна будова, що простяглася з