Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Ми рухалися в такт музиці, створюючи видимість гармонії. Навколо нас чулося захоплене перешіптування гостей, але для мене це була лише фонова мелодія, що змішувалася із биттям мого серця. Я мріяла, щоб цей танець закінчився якнайшвидше.

— Ти добре справляєшся, — додав Лео, не відриваючи від мене свого пронизливого погляду.

— У мене немає іншого вибору, чи не так? — прошепотіла я у відповідь, і він ледь помітно посміхнувся, наче мій виклик тільки розважив його. 

Під кінець вечора я вже не відчувала ніг. Кожен крок ставав випробуванням, і все, про що я могла думати, — це коли це закінчиться. Моя вічна проблема з підборами давалася взнаки, і тепер кожен сантиметр моїх стоп палав болем. Я хотіла, щоб цей день нарешті залишився позаду, але думка про те, що після всього мені доведеться опинитися з Лео в одній спальні, стискала моє серце в тісний клубок болю й страху.

— Ти знову натерла ноги, мила, — спокійно зазначив Лео, простягаючи мені маленький білий пакет.

Я здивовано перевела на нього погляд. У пакеті лежали білі балетки. Просте, але зручне взуття. Моє серце на мить завмерло. Він приніс їх для мене? Чому? Це була якась несподівана турбота, яка вибивала мене з рівноваги. Проте я вирішила не задавати зайвих питань. Замість цього я мовчки зняла свої нещасні підбори й перевзулася, з полегшенням відчуваючи, як біль трохи стихає.

Вечір тривав ще годину, під час якої ми попрощалися з гостями. Лео тримався спокійно і навіть по-своєму ввічливо, але його контроль і домінантність відчувалися у кожному його жесті. Коли ми нарешті сіли в машину, він притримав двері, як ідеальний джентльмен.

На задньому сидінні ми опинилися вдвох. Атмосфера в салоні була напружена, але не через якісь слова чи дії. Це була тиша — густий, обтяжливий вакуум, у якому ми застрягли. Водій повів машину в невідомому мені напрямку, і я не наважувалася щось запитати.

Ми їхали близько пів години, доки машина не зупинилася перед високим металевим парканом із красивими кованими воротами. За ними виднівся просторий будинок у світлих тонах, що розташовувався серед густого лісу. Величезний двір, доглянуті газони, усе говорило про розкіш і відокремленість.

Я вийшла з машини, відчуваючи себе незручно під пильним поглядом Лео. Навколо стояла тиша — ні міського шуму, ні сусідських голосів. Лише декілька таких же розкішних будинків ховалися між деревами неподалік. Це було щось на кшталт елітного котеджного містечка, де люди живуть у власному світі, захищеному від зовнішніх вторгнень.

— Тепер це наш дім, — сказав Лео, його голос прорізав мовчання, змушуючи мене повернутися до реальності.

Наш дім. Ці слова прозвучали так, наче вирок. Я подивилася на будинок і зрозуміла, що це ще один етап, від якого немає дороги назад.