BooksUkraine.com » 📖 Підліткова проза » Зізнання за мить до смерті, nikalajka 📚 - Українською

Читати книгу - "Зізнання за мить до смерті, nikalajka"

194
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Зізнання за мить до смерті" автора nikalajka. Жанр книги: 📖 Підліткова проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 13
Перейти на сторінку:
Друге Зізнання — Крок Назустріч

Урочиста лінійка, яка мала б стати святом прощання зі школою, несподівано перетворилася на простір, де прозвучала правда. Сонце лагідно сліпило очі, десь у кронах дерев співали птахи, але ці звуки губилися в напруженому гулі людських голосів. На шкільному подвір’ї, поміж кульок і святкових стрічок, стояв він — Артем.

Його голос розрізав повітря не гучністю — щирістю — голос, сповнений болю, тривоги й давно накопиченої правди.

Стиснувши мікрофон так міцно, що той ледве не тріснув у долоні, Артем підніс його до вуст. Його груди важко здіймалися — ніби кожен вдих проривався з боєм, обпалюючи легені. Погляд ковзав по натовпу, ніби шукав когось одного.

Хлопець заговорив знову, не зважаючи на шепіт, рух, подив довкола. Тепер йому було байдуже — до поглядів, осуду, до того, хто слухає, а хто відвертається. Йому важлива була лише вона. І все ж він зробив паузу — коротку, як затриманий подих, — лише для того, щоб усі відчули: цей момент належить йому. Він подивився в натовп — і знову заговорив:

— Я знаю, як ти провела те літо. Знаю про Тотета. Знаю, як ти його полюбила. Бо саме я приніс його в сад — той самий, де ти завжди ховалася від усього світу.

— Я не забув чим для тебе став наступний навчальний рік… — тембр знизився, став тихішим, майже шепотом, та саме в цьому — сила. — Як усе почалося з осіннього дощу. Як шкільне подвір’я вкрилося калюжами, в яких, здавалося, відбилося відлуння того дня… Того крику. Того падіння. Того болю, що досі не має кінця. Я пам’ятаю. Усе.

Голос здригнувся, та Артем не зупинився:

— Тоді я вірив, що все позаду. Що вони зупинились. Що сталося диво… і ти знову зможеш дихати на повні груди. Але… в мене все ще стоїть перед очима той вираз на твоєму обличчі. Очі, в яких сльози стояли на краю — глибокі, як прірва. І як сильно ти стискала парасолю… ту, з рожевим кошеням… немов трималась за останню ниточку.

Юля здригнулася. Кожне слово било в нерв, мов розтинало давно приховане. Її тіло напружилось, як натягнута струна. Голос, тонкий і надломлений, прорвався крізь повітря:

— Будь ласка, замовкни! — вигукнула вона, намагаючись перекричати сирени, що, здавалося, волали від її імені.
— Досить мусолити минуле! Досить — більше там нічого немає! Лише порожнеча… Це вже кінець… всьому…

На мить усе завмерло. Лише вітер зривав стрічки з даху й грався її волоссям. Її тінь здригалася на бетоні, мов готова щезнути. А він… не відводив погляду. Не здригався. Дивився на неї — так, ніби бачив її уперше.

Її слова… Той тремтячий голос, спотворений сиреною… І — не менш важливо — ледь помітний рух. Крок назад. Нога, що вже висіла над прірвою, раптово торкнулася твердої поверхні. Немов рука, простягнута крізь дощ. Як шанс. Як згода — не на вибачення, не на прощення, а на перший справжній діалог. Навіть якщо він був криком. Навіть якщо цей діалог чули всі: такий гучний, напружений, публічний.

ля Артема це стало проривом. Мить, яку можна було втратити за мить. Його останній шанс докричатися до серця, яке він так намагався вберегти — тоді, і тепер. Незграбно, навпомацки, з болючими, часом безглуздими вчинками. З тіні. Зі сторони. Мовчки. Але шрами на його ще майже дитячих руках кричали гучніше за будь-які слова. Бо він робив це не як друг. Не як знайомий. А як той, хто кохав.

Першою, чистою, наївною, але до болю справжньою любов’ю.

Навіть якщо не пробачить. Не прийме. Забуде. Йому було достатньо одного: щоб вона залишилася. Щоб жила. Щоб, колись, знову посміхнулася.

І в ту мить, коли її нога знову торкнулася твердині, він відчув полегшення. Це було як ковток повітря після довгого занурення.

Артем заговорив знову — тепер м’якше, але з тією ж наполегливістю:

— Чому?.. Чому ти кажеш, що минуле, яке принесло тобі стільки несправедливого болю, не має сенсу, якщо сама стоїш у кроці від обриву? — його голос здригнувся, але не зламався. — Ще крок — і все. Ти вирвеш себе з цього світу. Зі свого світу.
І хто переможе? Вони?.. Це — не має сенсу.

Його голос, сповнений болю й гніву, пролунав над майданчиком, розтинаючи нав’язану тишу. Тепер кожне слово було звернене до них. До кожної пари очей у натовпі. До тих, хто відвертався, коли вона падала. До тих, хто мовчав, коли її ламали. І до тих, хто сміявся, коли її душа вже ледь дихала.

— Це не твоя вина, — його голос тремтів, але не від страху. — Це не ти довела все до цього…

Артем різко змахнув рукою, вказуючи на натовп — на строкатий натюрморт із кульок, стрічок, усміхнених облич, за якими ховалося лицемірство.

— Це вони. Ті, що сміялися. Ті, що мовчали. Ті, що знали — і робили вигляд, ніби нічого не відбувається. Вони створили це пекло. І досі прикидаються, що це були лише «жарти». Просто «гра».

Хлопець зробив крок уперед — неквапно, важко, як по склу. З кожним рухом наче доводилось перемагати власний біль.

— А ти… ти трималась. Стільки часу. Одна. Під тягарем їхнього бруду. Під поглядами, під глузуванням. Під їхніми смайликами в чатах — такими дрібними, а колючими, мов уламки скла. І що довше ти мовчала, — його голос набрав хрипкого обвинувачення, — то більше вони тішились. Розважались, насолоджувалися.

Він обернувся до неї. В його очах — каяття, біль і щось гірке, невиказане.

— І я мовчав. Я теж боявся… Бо був слабкий. Хоч сам уже добре знав, як воно — коли тебе зневажають за те, ким ти є. Коли болить щодня, щомиті.

Голос трохи зірвався, проте він продовжив, з новою, майже впертою силою:

— І тепер… тепер я щодня прокручую в голові одну фразу: я мав бути поруч. Тоді. У ту мить. Саме тоді.

Він знову звернувся до всіх:

— Бо коли здавалося, що гірше вже не може бути… вони вигадали ще одну «гру». Ще одну «забаву». Щоб контролювати. Принижувати. Стирати. Карати — тільки за те, що ти ще стояла. Що не впала. Не зламалась.

Артем зробив паузу — коротку, щоб встигнути вдихнути, не захлинувшись у власних словах. І тоді, глухо, чітко, відчутно промовив:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 3 4 5 ... 13
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зізнання за мить до смерті, nikalajka», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зізнання за мить до смерті, nikalajka"
Біографії Блог