Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Тиша тривала недовго.

«Сріблястий Ворон» ковзав мертвим морем, а перед ним усе ще висіли тіні кораблів. Вони не рухалися, але кожна хвилина, проведена в цій навислій порожнечі, здавалася кроком ближче до безодні.

Ейрін спостерігав за ворожим флотом, і кожна мить зміцнювала його впевненість: це була не звичайна флотилія. Їхня присутність пригнічувала, мов сам погляд у прірву. Туман ворушився довкола них, закручувався спіралями, наче дихання істот, що не мали тіл, але жили — у мороці, у проклятті.

— Вони чекають, — мовив Картан, підійшовши ближче до капітана. Його голос був глухий, як із глибини печери. — Так завжди починається.

— Ти знаєш їх? — спитала Джейн, витираючи з лиця дощ.

Картан зітхнув. Його очі застигли на одному з кораблів — найвищому, з чорним вітрилом і палаючим знаком на носі у вигляді кола, оточеного срібними язиками полум’я.

— Я бачив їх одного разу… дуже давно, — почав він. — Коли служив на «Чайці Півночі». Ми тоді охороняли караван, що віз артефакти зі зруйнованого монастиря на мисі Рейд. Перші три ночі були спокійними, але на четверту… з’явився туман. Не звичайний, ні. Холодний, важкий, як нічне прокляття. І з нього вийшли вони.

Картан замовк на мить, наче згадка проколола його душу.

— Ніхто не вцілів? — спитала Кайла.

— Майже ніхто. Мене тоді витягнули рибалки за багато миль від місця бою. Пам’ятаю лиш спалахи світла, крики... і очі. У цьому тумані щось дивиться. І це не просто люди у чорних плащах. Це щось... глибше. Орда Туманних — не просто флот. Вони приходять, коли на поверхню виринає забуте. Вони збирають уламки давніх епох, шукають магію, яка не мала б існувати.

Кайла подивилась на Перлину. Вона досі пульсувала в її руці.

— Вони хочуть її, — прошепотіла. — Вони знають, що вона відкриває шлях.

— Який шлях? — Ейрін глянув на неї.

— Шлях до серця моря, — відповіла вона. — Те, що було затоплене, приховане, спалене водою. Місто, що мало не стати джерелом безсмертя.

— І вони хочуть воскресити його? — Джейн здригнулася. — Навіщо?

— Бо разом з ним воскресне те, що має залишитись у забутті, — мовив Картан. — Їхній провідник... він шукає Перлину вже роки. Колись він був магом при дворі Східного Архіпелагу, а тепер… лише тінь. Його звуть Марел’Кур, і він не забуває. Він пам’ятає кожну силу, яку торкався. І кожну, яку втратив.

У цей момент один із кораблів Орди повільно рушив уперед.

Туман загустів довкола його корпусу, наче сам флот вичавлював морок із глибин. На щоглі спалахнуло світло — крижане, біле, мертвенно-чисте. Це був виклик. Без слів. Без сумнівів.

— Вони хочуть переговорів? — запитав Ейрін.

— Ні, — похитала головою Кайла. — Вони хочуть випробування.

Кайла закрила очі, і Перлина в її руках яскраво спалахнула. З її уст зірвалися слова древньою мовою. Море здригнулося. І туман на мить відступив — не далеко, але достатньо, аби в їхньому полі зору з’явився кам’яний шпиль, що височів із води, мов залишок затонулої башти.

— Це знак, — сказала вона. — Перлина вказує туди. Там починається шлях. Якщо ми встигнемо першими...

Ейрін кинув погляд на кораблі, що збирались навколо мов вовки.

— То ми ще маємо шанс.

— І ще одне попередження, — додав Картан, стискаючи руків’я шаблі. — В тумані навіть голоси брехні звучать як істина. Ми повинні довіряти лише одне одному. Бо ті, що йдуть з туману, вміють копіювати голоси… і обличчя.

Ейрін кивнув і кинув останній погляд у сіре марево. Потім гучно вигукнув:

— До вітрил! Готуватись! Ми йдемо до шпиля — поки ще маємо вибір.