Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Шлях крізь бурю

Небо обвалювалося над ними. Звуки громів стали глухим акомпанементом до реву хвиль, що неслися на «Сріблястого Ворона» з шаленою люттю. Море під ними більше не нагадувало полотно — тепер воно було живим, темним звіром, що розправляв свої водяні крила і намагався поглинути кожну тріску на своєму шляху.

Ейрін стояв біля штурвала, мокрий до нитки, але незламний. Його очі, прикриті краплями дощу, не зводилися з хвиль. Він тримався впевнено, проте кожен м’яз його тіла був напружений, мов струна.

— Тримайтеся! — пролунав голос Картан зі щогли. — Порив праворуч! Ще один!

Вітрила знову натягло, і тріск дерева змусив усіх здригнутися. Джейн, змокла, але невідступна, бігала палубою, допомагаючи команді контролювати снасті.

Кайла стояла поруч з Ейріном, в одній руці стискаючи поручні, а в іншій — Перлину, яка тепер світилася зсередини. Її пальці тремтіли не від холоду, а від сили, яку вона відчувала в цьому артефакті. Магічне світло, що виривалося з Перлини, наче намагалося вказати шлях, але буря заважала розпізнати знаки.

— Вона говорить... але не словами, — прошепотіла Кайла. — Це як відлуння... з глибини часу.

Ейрін нахилився ближче до неї, намагаючись розчути її попри гуркіт стихії.

— Ти можеш щось побачити? Куди вона веде нас?

Кайла заплющила очі, сконцентрувавшись. Світло Перлини миготіло в ритмі її подиху, і на мить буря навколо них здалася трохи тихішою — неначе саме море затамувало подих, дослухаючись.

— Вона боїться... — прошепотіла вона. — Але не за себе. Вона... оберігає нас. Вона знає, що вони вже близько.

— Хто? — спитав Ейрін.

— Орда Туманних, — вимовила Кайла, відкривши очі. Вони світилися зеленкуватим світлом, яке відбивалося від Перлини. — Вони йдуть за нею.

Туман почав згущуватись з незвичайною швидкістю, ніби живий. Він повільно стікав з неба, вкриваючи море холодним димом. Шепіт. Їх було майже не чути, але ті, хто хоч раз чув магію туманів, не сплутають ці голоси ні з чим.

— Готовтесь до бою! — закричав Ейрін. — Це не просто буря!

Та за мить… усе стихло.

Море затихло. Вітер зник. Тиша впала різко, і ця відсутність звуків була навіть страшнішою за гуркіт шторму. У цій тиші корабель дрейфував, мов іграшка, поки туман довкола не розсунувся, відкривши обрій.

На краю цього безмовного простору, серед сірих хвиль, з’явилися силуети кораблів.

Темні, гігантські, мов примари, що з’явилися зі сну. Їх було багато — більше десятка. І кожен з них мав вітрила, схожі на крила кажанів, з символами, які світилися блідим мертвим світлом. Орда Туманних стояла попереду.

— Вони тут, — сказав Картан, з'явившись біля капітана. Його голос був рівний, але в очах жевріла тривога. — І вони знають, що ми маємо Перлину.

Кайла затиснула Перлину міцніше. Вона більше не світилась — тепер вона пульсувала, мов живе серце. Її очі зустрілися з поглядом Ейріна, і між ними пройшла невидима іскра розуміння.

— Ти маєш її захистити, — мовив він. — Що б не сталося.

— Разом, — відповіла вона м’яко. — Ми пройшли крізь бурю — і пройдемо через це.