Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Клариса стрімко підвелася: 

— Авжеж, пане ректоре! Ми з Освальдом будемо у себе, якщо знадобимось. 

Я не встигла й оком змигнути, як вони обидва зникли з кімнати. Отже, зі мною говоритиме сам ректор цієї дивної академії! Треба постаратись справити якнайкраще враження й домогтися дозволу залишитись. Я зіщулилася в кріслі, намагаючись придумати, як переконати його прийняти мене на роботу. 

— Так-так-так, — пролунав насмішкуватий голос десь над головою, — хто ж це тут у нас? Ізабелла Беннет! Оце вже пощастило! Після цих слів чоловік неквапом пройшов до крісла навпроти, сів, закинувши ногу на ногу, а руки спокійно поклав на підлокітники. І тут я оніміла від подиву. 

Мені уявлялося, що ректором буде сивий літній чоловік з інтелігентним обличчям, можливо, в окулярах і в мантії. Але реальність безжально розтрощила мої ілюзії. Ректором Аркануму виявився високий, плечистий чоловік зі спортивною статурою, який виглядав щонайбільше на тридцять п’ять! Невже він у такому віці вже здобув усі ці наукові ступені й заслужив таку посаду? Його можна було назвати привабливим, але ця краса була небезпечною, майже хижою: темне волосся до плечей, різкі вилиці, чітко окреслене підборіддя, пронизливо-сірі очі. На ньому була біла сорочка, розстібнута на грудях, та темно-сині штани з жилетом у тон. Попри зовнішню розслабленість, його пронизливий погляд уважно вивчав мене, змушуючи внутрішньо стискатися. Весь його вигляд викликав якесь первісне почуття загрози — наче переді мною дикий хижак, що оцінює свою здобич. З таким чоловіком краще не сваритися. Побачивши, що я теж розглядаю його, ректор коротко хмикнув. 

— Добридень, — прошепотіла я. — Ви… знаєте, хто я? 

Дурненька! Він, мабуть, стояв у дверях, поки я викладала Кларисі всю свою історію. Все чув!

 — Ще б не знати! — різко відповів він. — Твоє фото в усіх газетах. Підпис — "розшукується, викрадена", і обіцяна винагорода тому, хто поверне маленьку Ізабеллу додому. 

З цими словами він витяг із кишені аркуш паперу, нахилився вперед і кинув його мені на коліна. Це була листівка про моє зникнення. Отже, все настільки серйозно... Мене дійсно оголосили в розшук! По спині пробіг холодок. А якщо все ж знайдуть? Не хочу й уявляти, яке "покарання" вигадала б для мене Маргарет. Вона на таке здатна. З тремтячими руками я зім’яла листівку, кинула її у вогонь і раптом, сама не розуміючи як, випалила з гнівом: 

— Це неправда! Ніхто мене не викрадав, я пішла сама! Я крадькома глянула на ректора. Його обличчя залишалося незворушним, але відчувалося напруження, яке йшло від нього. Видно, він був не в захваті від мого візиту і вже обмірковував, як мене позбутись. 

Наче вгадуючи мої думки, Раймонд промовив задумливо, не зводячи з мене свого погляду:

 — І що ж мені з тобою робити, Ізабелло Беннет? Я чув усе, що ти розповідала Кларисі, тож не переймайся повторенням. А ось що бачу я: ти пішла проти волі родини, фактично втекла з-під вінця, і тепер хочеш залишитися тут… поки твій наступний принц не примчить по тебе на білому коні? Я щось пропустив? 

— Н-ні… — ледь чутно прошепотіла я. 

— Якщо ви дозволите… 

— Не дозволю, — відрізав він так владно, що в мене миттєво зникли слова. Видно, в цій академії панує жорстка дисципліна — інакше й не могло бути з таким ректором. 

Я сиділа перед ним, опустивши голову, й чомусь почувалася винною, хоча нічого йому не зробила. Він ніби тиснув на мене своєю владою, змушуючи завмерти, наче мишу перед котом. Можливо, краще піти самій, поки не вигнали. Цей чоловік викликав у мене майже панічний страх. Раймонд тим часом очевидно, вирішив, що я ще недостатньо налякана, і продовжив: 

— А якщо раптом сюди заявиться твій наречений? Той самий, з яким укладено контракт? Або твої батьки — з поліцією? І звинуватять академію в укритті дочки, або ще гірше — у викраденні? Уявляєш, скільки клопоту ти можеш нам усім завдати? Його голос був жорстким, наче хлист. Він підвівся і підійшов до мене майже впритул, нависаючи з погрозливою поставою. 

— Якого біса ти вирішила, що втечею позбавишся контракту на шлюб? І це я ще мовчу про те, що в цьому лісі ти могла просто загинути! То скажи мені, Ізабелло Беннет, що мені з тобою робити? — він нахилився, схопив мене за підборіддя й змусив подивитися йому в очі. Його погляд пронизував до кісток, вимагаючи відповіді.

 — Прошу… відпустіть, мені боляче, — прошепотіла я, ледве стримуючи сльози.

 Він різко прибрав руку й почав роздратовано ходити кімнатою. 

— Я вас зрозуміла… не треба продовжувати, — схлипнула я. 

— Я піду. Не завдам вам клопотів. Передайте подяку Кларисі. Я намагалася говорити рівно, та голос тремтів, зраджуючи мої почуття. 

Раптом він зупинився біля мого крісла і простягнув мені носовичок: 

— Витрись. Не треба сліз. Вони мене не зворушать. 

Він сів назад і мовчки спостерігав, як я витираю очі. Коли закінчила, я сказала з гіркотою:

— Ви не знаєте моєї правди, тому не маєте права судити. Я не зробила нічого злого. Нікого не обдурила. Я просто хочу сама вирішувати свою долю. 

Я підвелася, склала плед на кріслі й рушила до дверей. Раймонд не сказав ані слова, лише кутик його губ смикнувся у ледь помітній усмішці. Та вийти мені не вдалося. У дверях я натрапила на невидиму перешкоду. Вона пружинила під дотиком, хоч переді мною ніби й не було нічого. Я бачила вихід, але не могла його перетнути. 

— А тепер сядь, — почувся насмішкуватий голос ректора. — Я хочу почути твою правду.

 Я різко обернулася: 

— Це ви зробили?! Випустіть мене!

 — Я тебе не відпущу, — його голос став ще більш зловісним. — Ти залишишся тут.