Читати книгу - "Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра"

Я написала Крістіні.

“Все. Постав крапку. І дай мені нову туш, бо я сьогодні пустила сльозу. В одну тільки. Але це вже прогрес.”

Вона відповіла стікером з шампанським і написала:

“Час святкувати закриття сезонної драми!”

Вдома я залізла під ковдру, обійнявши подушку.

Телефон мовчав. Але я знала, що Назар напише. Просто знала.

І через двадцять хвилин — він написав.

“Як ти? Я тут думаю, що ти виглядаєш як осінь. Але з присмаком літа. І, здається, я підсів на цей сезон.”

— GPT, це що, в мене роман?

GPT:

Це що, ти знову жива?

— Можливо. І це — ще краще, ніж терапія.
 

Поцілунок із натяком і дзвінок, що пахне катастрофою
 

— Він не одружений?

— Ні.

— Не живе з мамою?

— Ні.

— Не вивантажує фото з тренажерки щодня?

— Один раз був з собаками.

— То ще не вирок, — сказала Крістіна і хрестила телефон.

Ми сиділи на кухні в її квартирі. Її син спав, а ми проводили офіційну “перевірку Назара”.

— І що він сказав після какао?

— Що хоче бачити мене ще.

— І що ти?

— Що я… теж.

— Все, — сказала вона, ковтаючи ковток кави, — я благословляю цей союз.

— Дякую, о мати Tinder-суду.

— Я — як священник. Але з нюхом на придурків.

Наступного дня я погодилась на другу зустріч. Назар запросив у фотостудію, де його друг виставляв свої роботи — портрети жінок, яких він бачив у метро.

Звучало дивно. Але я була вже в захваті — зацікавити мене чимось нестандартним може тільки людина з мізками.

— Привіт, — сказав Назар, коли я підійшла. — Ти виглядаєш як тінь на заході: тепла, ніжна і трохи небезпечна.

— Якщо ти це сам вигадав — я лишаюсь. Якщо списав — теж лишаюсь, але з застереженням.

— Сам. Але, може, трохи перебрав з метафорами.

— Твоя поезія — краще, ніж лавандовий чай Артема.

Ми сміялись, розглядали світлини, обговорювали обличчя.

— Оця нагадує мене, — сказала я.

— Оця — тебе, коли ти сумуєш, — сказав він і торкнувся мого ліктя.

Дотик був такий… неочікуваний. Але не різкий. А точний. Як кома в правильному місці речення.

— У тебе гарні руки, — сказав він.

— І добре серце, — додала я. — Але воно вибухає від фраз на кшталт “я нічого не обіцяю, але…”

— Я нічого не обіцяю.

— Назар.

— Але я хочу тебе дізнатись.

— Отак краще.

Ми вийшли з галереї, коли місто вже світилось ліхтарями.

На набережній — шум хвиль і запах солі.

Я спіткнулась об бордюр, він зловив мене за талію.

— Тобі часто доводиться рятувати дівчат?

— Ні. Але я спеціально тренувався заради цього моменту.

Я засміялась. І… зупинилась.

Він дивився на мене.

І я знала — якщо зараз буде поцілунок, я не втечу.

Але Назар тільки посміхнувся.

І шепнув:

— Ще не час. Але скоро.

Я поверталась додому з диким відчуттям — як ніби мене обняла весна.

І я вже шукала GPT, щоб написати все це, як… пролунав дзвінок.

Номер був з роботи.

Я відповіла.

— Алло?

— Аннет, привіт. Це Оля з рецепції. Ти можеш завтра прийти раніше? У нас… складна ситуація.

— Що сталося?

— Один із твоїх клієнтів. Юрій. Він… сказав щось про тебе в соцмережах. І це набирає обертів.

Я завмерла.

— GPT, а це вже не серіал. Це, здається, драма.

GPT:

Але з хорошим сценаристом.