Читати книгу - "Алтин-толобас"

Стаття Ніколаса закінчувалася припущенням: цидулу, очевидно, було розрубано під час травневого заколоту московських стрільців, що кинули на списи боярина Матфеєва та кількох його наближених, у тому числі, напевно, й Корнеліуса фон Дорна, відомостей про якого після 1682 року не збереглося.

А три тижні тому, коли Ніколас повернувся з Венеції, де виявився слід однієї вельми цікавої історії з 1892 року, пов'язаної з невгамовним Ерастом Петровичем, на нього чекала бандероль із Москви.

На коричневій грубій обгортці штемпель московського Головпоштамту. Ні імені відправника, ні зворотної адреси. Всередині — номер журналу «Російський архівний вісник» трирічної давності. До сторінки 178, де розміщувалася рубрика «Новини архівної справи», приклеєно червону закладку. Рядова інформація, загублена серед повідомлень про наукові семінари, захищені дисертації та дрібні знахідки у провінційних фондах. Без підпису, навіть без заголовка — просто відокремлена зірочкою.

*

У ході ґрунтових робіт при спорудженні будинку районної адміністрації в м. Кромешниках (Костромська область) виявлено кам'яний підвал, який, очевидно, належав до ансамблю вотчинної садиби графів Матфеєвих, яка згоріла 1744 року. Члени обласної Археологічної комісії обстежили підземелля, простукали стіни і знайшли тайник — невелику нішу, закладену двома цеглинами білого кольору. Всередині виявився шкіряний сундучок із предметами, котрі, цілком вірогідно, належать до середини XVII століття: унікальний бронзовий будильник гамбурзької роботи й золотий медальйон з латинськими ініціалами «С. v. D.», а також права половина сувою, написаного скорописом. Будильник та медальйон передано до міського краєзнавчого музею, сувій відправлено на зберігання до ЦАСД.

Ніколас пробіг очима замітку, потім прочитав іще раз, дуже уважно, й серце занило від невимовного, п'янкого почуття — того самого, що огортало Фандоріна щоразу, коли з густої темряви часу, котрий безповоротно минув, раптом починали просіюватися тонкі світлоносні ниті. Саме через цю чарівну мить, яку вченому магістру довелося відчути всього декілька разів у житті, він і почав займатись історією. В непроглядному мороці, у країні of no return[1] (по-нашому так не скажеш), раптом загорявся вогник, який посилав слабкі манливі промені. Зроби крок, ухопися за ці безтілесні ниточки, і, можливо, тобі вдасться піймати Час за край чорної мантії, змусити його повернутися!

Кромешники, С. v. D., Матфеєви, фрагмент сувою, XVII століття — все сходилось. Другу половину духовної знайдено, це не викликало сумнівів! Більш чи менш з'ясованим було й походження бандеролі. Хтось із росіян (треба гадати, історик чи працівник архіву) натрапив на статтю Фандоріна в «Королівському історичному журналі», згадав замітку з давнішнього «Архівного вісника» і вирішив допомогти англійцеві. Як це по-російськи — не назватися, не прикласти супровідного листа, не дати зворотної адреси! Із західної точки зору — чистісіньке варварство. Одначе Ніколас устиг добряче вивчити вдачу та психологію нових руських. Анонімність послання свідчила не так про дефіцит вихованості, як про сором'язливість. Напевно, бандероль надіслала людина бідна (відомо, в якому становищі нині російські вчені), але горда. Боїться, що багатий іноземець, утішений безцінною підказкою, образить пропонуванням грошової винагороди. Або ж відправник посоромився наробити помилок ув англійській, хоча, здавалось би, міг і зміркувати, що автор статті про Росію XVII століття мусить принаймні розуміти й сучасну російську.

(О, горезвісна новоруська сором'язливість! Ніколас знавав одного москвича, що стажувався в Лондонському університеті, котрий сп'яну наговорив завідувачу кафедри дурниць, а назавтра навіть не попросив вибачення, хоча, судячи із сконфуженого вигляду, чудово все розумів. «Треба підійти до професора і просто вибачитися, — сказав йому Фандорін. — Ну, випили — з ким не трапляється». Новий руський відповів: «Не можу. Соромлюся вибачитись». Так і страждав до кінця стажування.)

Та хіба не все одно! Якщо невідомий благодійник не хоче Ніколасової подяки — не треба. Головне, що тепер, якщо пощастить та бути настирливим, вдасться написати справжню книгу. Якщо Корнеліус перебував на засланні разом з Артамоном Матфеєвим (а тепер це можна вважати практично доведеним), то в повному тексті заповіту могли виявитися воістину безцінні відомості. Тут пахло серйозним науковим відкриттям. А не вийде з відкриттям, все одно можна буде набрати матеріалу для монографії. Скажімо з такою назвою:

КОРНЕЛІУС ФОН ДОРН / КОРНІЙ ФОНДОРН

Біографія служилого іноземця

передпетровської доби, складена його нащадком

А що? Зовсім непогано. Посидіти в отому ЦАСДі, себто Центральному архіві стародавніх документів, погортати справи про найом іноземних офіцерів, реєстри про видавання жалування, протоколи допитів Приказу таємних справ стосовно Артамона Матфеєва — дивись, факти й доберуться. Викласти їх на широкому тлі доби, навести схожі біографії інших найманців — ось тобі й книжка. Заодно Ніколас зрештою познайомиться зі справжньою, а не романтизованою батьківщиною. Далебі, давно час.

Сер Олександер лежав на дні морському й відрадити нащадка від ризикованої витівки не міг, отож Ніколас здійснив прийняте рішення з карколомною жвавістю. Знісся факсом із московським архівом, переконався, що потрібний документ дійсно є в сховищі й може бути виданим, а решта й зовсім за дрібниці: квиток, замовлення готелю, складення заповіту (так, про всяк випадок). Усе рухоме й нерухоме майно за відсутністю близьких і далеких родичів Ніколас заповідав Всесвітньому фонду боротьби за права тварин.

І все, в дорогу — морем, потім потягом, за передбачуваним маршрутом пересування далекого пращура.

У кейсі, що зараз лежав під сидінням спального вагона, було все необхідне: солідна рекомендація від Королівського історичного товариства, ноутбук із супутниковим телефоном, ручним сканером і найновішою, щойно розробленою програмою розшифровування стародавніх рукописів, заповітна половинка духовної з супровідним сертифікатом, страхування, зворотний квиток із відкритою датою (не на потяг, на літак).

Перед зустріччю з вітчизною Ніколас пройшов курс автотренінгу, покликаний похитнути спадкове упередження.

Припустімо, Росія — країна не надто симпатична, говорив собі магістр. Політично сумнівна, цивілізаційно відстала, до того ж непевних моральних устоїв. Але це все поняття відносні. Хто сказав, що Росію потрібно порівнювати із благополучною Англією, котра перейшла до пристойного життя на сто чи двісті років раніше? А чому не з Північною Кореєю чи Республікою Чад?

До того ж і до англійців у Фандоріна претензій вистачало. Нація армадилів якихось, кожне само по собі, тягне на себе свій панцер — не достукаєшся. Та й стукати ніхто не буде,