Читати книгу - "Джерело"

— Так.

— Мій любий друже, та хто вам дозволить?

— Це не має значення. Важливо, хто мене зупинить?

— Послухайте, це поважна справа. Я шкодую, що не поговорив із вами щиро і докладно значно раніше… Знаю, знаю, знаю, не перебивайте мене, ви побачили один-два модерних будинки і нахапалися ідей. Але чи розумієте ви, яким скороминущим захопленням є оцей так званий модерний напрям? Ви повинні зрозуміти — і це підтверджують усі авторитети, — що усе прекрасне в архітектурі уже створено. Кожен стиль минулого — це родовища скарбів. Ми можемо лише черпати від великих майстрів. Хто ми такі, щоб вдосконалювати їх? Ми можемо лише намагатися, сповнені поваги, копіювати.

— Навіщо? — запитав Рорк.

«Ні, — подумав декан, — ні, він нічого такого не сказав; це цілком невинне слово, він не залякує мене».

— Це ж очевидно!

— Гляньте, — спокійно сказав Рорк і вказав на вікно. — Чи бачите ви кампуси і місто? Бачите людей, які ходять і живуть там, унизу? Так-от, мені начхати, що саме будь-хто з них чи всі вони разом думають про архітектуру — чи про будь-що інше. Чому ж я маю зважати на те, що думали про це їхні дідусі?

— Це наша священна традиція.

— Чому?

— Заради Бога, перестаньте бути таким наївним!

— Але я не розумію. Чому ви хочете, щоб я вважав оце видатною архітектурою? — він вказав на зображення Парфенону.

— Це, — сказав декан, — Парфенон.

— І все.

— Я не можу гаяти свій час на дурні запитання.

— Добре, — Рорк піднявся, взяв зі столу довгу лінійку і підійшов до картини. — Я можу вам пояснити, що з цим не так?

— Це ж Парфенон! — сказав декан.

— Так, чорт забирай, Парфенон!

Лінійка вдарила по склу на картині.

— Погляньте, — сказав Рорк, — славетні канелюри на славетних колонах — навіщо вони? Щоб приховати місця стиків на дереві — якщо колони робили з дерева, але вони не з дерева, а з мармуру. Тригліфи — що це таке? Дерево. Дерев’яні балки, складені одна на одну в спосіб, у який люди їх складали, коли почали будувати дерев’яні хати. Ваші греки взяли мармур і зробили копії своїх дерев’яних будівель, бо решта людей чинили так само. Потім ваші майстри Відродження пішли ще далі й зробили гіпсові копії мармурових копій дерева. І ось з’явилися ми, роблячи з металу і бетону копії гіпсових копій мармуру, що копіювали дерево. Навіщо?

Декан дивився на нього зацікавлено. Щось його спантеличувало, не в словах, а в манері Рорка їх промовляти.

— Правила? — мовив Рорк. — Ось мої правила: те, що можна робити з одним матеріалом, ніколи не слід робити з іншим. Немає двох однакових матеріалів. Немає двох однакових місць на Землі. Немає двох будівель з однаковим призначенням. Призначення, місце, матеріал визначають форму. Ніщо не може бути виправданим або прекрасним, якщо немає однієї центральної ідеї, бо ідея керує кожною деталлю. Будівля така само жива, як і людина. Її цілісність у тому, щоб наслідувати власну правду, єдину її тему, та слугувати власному єдиному призначенню. Людина не позичає частин свого тіла. Будівля не позичає куснів своєї душі. Творець віддає їй душу, і кожна стіна, вікно чи сходи виражають її.

— Але всі путні форми експресії вже давним-давно відкрито.

— Експресії чого? Парфенон не мав того самого призначення, що і його дерев'яний попередник. Термінал аеропорту не має того самого призначення, що й Парфенон. Кожна форма має власний сенс. Кожна людина створює власний сенс, форму і призначення. Чому ж так важливо, що робили інші? Чому стає священним факт «не бути собою»? Чому кожен має рацію, тільки б не ти? Чому голос більшості заступає істину? Чому істина стала простою арифметичною дією, до того ж — лише додаванням? Чому все перекручують, аби чомусь там відповідати? Має бути якась причина. Я не знаю її. Ніколи не знав. Хотів би я зрозуміти!

— Заради Бога, — сказав декан, — сідайте… Так краще…Чи не покласти б вам лінійку?.. Дякую… А зараз послухайте мене. Ніхто й ніколи не заперечував важливості сучасних технологій в архітектурі. Ми повинні навчитися адаптувати красу минулого до потреб теперішнього. Голос минулого — це голос людей. Ніщо й ніколи в архітектурі не винайшла одна людина. Справжній творчий процес — повільний, поступовий, анонімний і колективний, в якому кожна людина співпрацює з усіма іншими і поділяє стандарти більшості.

— Розумієте, — спокійно мовив Рорк, — я маю, скажімо, шістдесят років життя попереду. Більшість цього часу мине за працею. Я обрав справу, яку хочу робити. Якщо не знайду в ній радості, то приречу себе на шістдесят років тортур. А я можу знайти радість тільки тоді, коли виконую роботу в найкращий можливий для мене спосіб. Найкраще — це справа стандартів. І я встановлюю власні. Я нічого не успадкував. Я стою наприкінці традиції. А можливо, я стою на її початку.

— Скільки вам років? — запитав декан.

— Двадцять два, — відповів Рорк.

— Вам можна пробачити, — сказав декан; йому, вочевидь, полегшало. — Ви все це переростете. — Він усміхнувся. — Старі стандарти існували тисячі років і нікому ще не вдалося їх покращити. Що таке ваші модерністи? Перехідна манера, ексгібіціоністи, які намагаються привернути до себе увагу. Чи спостерігали ви за їхніми професійними долями? Можете назвати бодай одного, хто досяг хоч якоїсь сталої слави? Погляньте на Генрі Камерона. Видатна людина, провідний архітектор двадцять років тому. А хто він сьогодні? Щасливий, якщо отримає — раз на рік — замовлення на перебудову гаража. Нікчема і пияк, який…

— Не обговорюймо Генрі Камерона.

— О? Він ваш товариш?

— Ні. Але я бачив його будівлі.

— І ви вважаєте їх…

— Я ж сказав, ми не обговорюємо Генрі Камерона.

— Дуже добре. Ви мусите розуміти, що я дозволяю вам значною мірою… як би це сказати, широту поглядів? Я не звик провадити дискусії зі студентами, які поводяться так, як ви. Проте я прагну запобігти, якщо це можливо, майбутній трагедії, видовищу, коли молодий чоловік, вочевидь обдарований, свідомо готується вчинити гармидер у власному житті.

Декан замислився, чому він пообіцяв професору математики зробити все можливе для цього хлопця. Тільки тому, що професор сказав: «Це, — і вказав на проект Рорка, — видатна людина». — «Видатна людина, — думав декан, — або злочинець». Декан здригнувся. Він не схвалював ані того, ані іншого.

Він згадував те, що знав про Роркове минуле. Його батько був сталеваром десь в Огайо і давно помер. У вступних документах хлопця не було жодних записів про найближчих родичів. Коли його розпитували про них, Рорк байдуже відповідав: «Не думаю, що маю якихось родичів. Може,