Читати книгу - "Ловець снів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ні, — відповідає вона. — У нас офіс у Вестбруці. «Агентство нерухомості Деннісона». Те, яке з маяком, знаєте?
Піт киває, ніби це йому про щось говорить.
— Я прямо звідти. У Бриджтоні зайшла тільки в аптеку купити аспірин — у мене перед великими презентаціями завжди голова болить… Це стрес. Господи, ніби молотом по голові б’ють…
Піт співчутливо киває. Він добре знайомий із головним болем. Ясна річ, його головні болі найчастіше спричинені споживанням пива, а не стресом, але ж це не заважає їх знати.
— Мені потрібно було десь згаяти час, і я пішла до маленької крамнички біля аптеки випити кави… Ну, знаєте, коли болить голова, кофеїн може допомогти…
Піт знову киває. У їхній компанії найкраще в головах розбирається Генрі, але, як Піт не раз йому казав, якщо хочеш успішно торгувати, потрібно добре знати, як працює людський розум. Нині ж він із задоволенням відзначає, що його нова знайома починає трохи заспокоюватися. Це добре. Йому здається, що він-таки зможе допомогти їй, якщо вона дозволить, зрозуміло. Йому аж свербить це зробити. Свербіння йому подобається. Справа, звичайно, нікчемна, статку не принесе, але сама ідея гарна.
- І ще я сходила через вулицю в «Ренні» й купила хустку… Зараз дощ іде, розумієте… — Вона торкається волосся. — А потім я повернулася до машини… і виявила, що мої ключі, бодай їм, пропали! Я повернулася ще раз, пройшла по всіх місцях… від «Ренні» до крамниці, а звідти до аптеки, — але їх ніде не було! І тепер я не потрапляю на зустріч!
Розпач знову затремтів у її голосі, очі кинулися до годинника, який для нього ледве повз, а для неї мчав із божевільною швидкістю. Ось у чому різниця між людьми, думається Піту. Принаймні одна з різниць.
— Заспокойтесь, — каже він. — Заспокойтесь на кілька секунд і послухайте мене. Ми з вами зараз повернемося до аптеки і пошукаємо там ваші ключі.
- Їх там нема! Я шукала по всіх рядах, я дивилася на полиці, з якої брала аспірин, я запитала дівчину на касі…
— Якщо перевіримо ще раз, гірше не буде.
Він уже лагідно підштовхує її до дверей, легенько торкаючись талії. Йому подобається запах її парфумів, а волосся — ще більше. Якщо воно таке розкішне, коли на вулиці дощ, яке ж воно при сонці?
— Моя зустріч…
— У вас іще сорок хвилин у запасі, — перебиває він. — Зараз не літо, туристи роз’їхалися, тому до Фрайбурґа можна запросто за двадцять хвилин доїхати. Десять хвилин витратимо на пошуки ключів, і, якщо не знайдемо, я сам вас повезу.
Вона з сумнівом вдивляється в нього. А він кидає погляд повз неї в один із сусідніх кабінетів і кричить:
— Діку! Агов, Дікі М.!
Дік Макдональд відривається від стосів із рахунками.
— Скажи цій леді, що, коли доведеться везти її до Фрайбурґа, мені можна довіряти.
— О, йому можна довіряти, мем, — каже Дік. — Він не сексуальний маніяк чи швидкий їздець. Лише спробує продати вам нову машину.
— Я міцний горішок, — злегка всміхається вона. — Але, гадаю, я поїду з вами.
— Діку, постеж за моїм телефоном, добре? — просить Піт.
— О, це буде непросто. У таку погоду клієнтів доведеться палицею відганяти.
Піт і брюнетка — Тріш — виходять, перетинають провулок і футів через сорок опиняються на Мейн-стрит. Аптека — друга будівля ліворуч. Мряка посилилась і вже майже перетворилася на справжній дощ. Жінка накидає на волосся нову хустку й дивиться на Піта, голова якого непокрита.
— Ви змокнете, — каже вона.
— Я з півночі, — відповідає він. — А ми там хлопці міцні.
— Гадаєте, ми їх знайдемо? — запитує вона.
Піт знизує плечима.
— Можливо. Я добре вмію знаходити речі. Завжди вмів.
— Ви знаєте щось, чого не знаю я?
«Не скакати, не грати, — думається йому. — От і все, що я знаю, мем».
— Ні, — відповідає він. — Поки що ні.
Вони заходять до аптеки, і над дверима дзеленькає дзвіночок. Дівчина за стійкою відриває погляд від журналу. Двадцять хвилин на четверту. Цього пізнього вересневого дня в аптеці немає нікого, окрім їх трьох і містера Діллера за рецептурним прилавком.
— Привіт, Піте, — каже дівчина.
— Йо, Кеті, як воно?
— Та так, потроху. — Вона дивиться на брюнетку. — Вибачте, мем, я всюди подивилася ще раз і не знайшла їх.
— Нічого, — мляво всміхається Тріш. — Цей джентльмен погодився відвезти мене на зустріч.
— Піт, звичайно, хлопець гарний, — каже Кеті, — але я б не заходила аж так далеко, аби називати його джентльменом .
— Стеж за язичком, дорогенька, — говорить їй із посмішкою Піт. — Бо, в разі чого, у Нейплсі на шосе 302 є чудова аптека «Рексолл»[5].
Він кидає погляд на годинник. Для нього час теж прискорився. Це добре, приємна різноманітність. Піт знову переводить погляд на Тріш.
— Спочатку ви зайшли сюди. По аспірин.
— Правильно. Купила упаковку анацину. Потім у мене був вільний час, тому…
— Знаю, випили кави в «Крісті». Потім пішли через дорогу до магазину «Ренні».
— Так.
— Сподіваюся, ви не запивали аспірин гарячою кавою?
— Ні, я взяла з машини пляшку мінералки «Поланд». — Вона вказує у вікно на зелений «таурус». — Нею й запила. Але сидіння я теж перевірила, містере… Піте. І в запалюванні подивилася.
Вона обпікає його нетерплячим поглядом, який говорить: «Я знаю, про що ви думаєте: “Тупа баба”».
— Ще одне запитання, — говорить він. — Якщо я знайду ключі, ви погодитеся пообідати зі мною? Я міг би зустріти вас біля «Західної верфі». Це на дорозі звідси до…
— Я знаю, де «Західна верф», — говорить вона, всміхаючись крізь сльози. Кеті за стійкою навіть не намагається вдавати, що читає журнал. Звичайно, ця розмова набагато цікавіша за «Редбук»[6]. — Але звідки ви знаєте, що я незаміжня і взагалі вільна?
— Обручки немає, — без роздумів каже він, хоча ще навіть не дивився на її руки, принаймні уважно. — До того ж я говорив лише про смажені мідії, салат із капусти й полуничні тістечка, а не про союз на все життя.
Вона дивиться на годинник.
— Піте… Містере Мур… На жаль, зараз мені зовсім не до флірту. Якщо хочете підвезти мене, я із задоволенням з вами пообідаю. Але…
— Мені цього досить, — перебиває він. — Гадаю, ви будете самі вести свою машину, тому я вас зустріну. О пів на шосту влаштує?
— Так, влаштує, але…
— Чудово.
Піт радіє. Це добре. Радість — це добре. За останні років два він жодного разу не відчував у собі поклику радості, і він не знає чому. Забагато блукань
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець снів», після закриття браузера.