Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

миттєвостей, проведених наодинці з Едуардом. Вона нагадала мені, що у світі є краса і що існують такі речі, як мистецтво, радість, кохання — колись вони наповнювали мій світ замість страху, кропив’яного супу і комендантських годин. У погляді з картини я бачила його. А тоді я збагнула, що тільки-но сталося. Він нагадав мені про мою силу. І скільки ще цієї сили лишилося в мені для боротьби.

Коли ти повернешся, Едуарде, клянуся, я знов стану тією дівчиною, яку ти намалював.

2

До обіду історія дитини-поросяти облетіла все місто. Відвідувачі рікою стікалися до «Червоного півня», хоча ми могли запропонувати їм хіба що каву з цикорію. Пиво постачалося нерегулярно, а крім нього ми мали лише кілька пляшок страшенно дорогого вина. Просто дивовижно, скільки людей зазирнуло, аби побажати нам вдалого дня.

— То ви дали йому гарної прочуханки? Наказали забиратися геть? — старий Рене, хихикаючи у вуса, стискав рукою спинку стільця й витирав сльози від сміху. Чотири рази він просив повторити для нього цю історію. У переказі Орельєна вона щоразу обростала новими подробицями, і завершилося тим, що він нібито бився на шаблях із комендантом, поки я кричала: «Der Kaiser ist Scheiss![7]»

Я обмінялася скупою усмішкою з Елен, яка підмітала підлогу в кафе. Особисто я не зважала. Останнім часом у нашому містечку випадало не так багато приводів для святкування.

— Ми маємо бути обережні, — сказала Елен, коли Рене пішов, відсалютувавши на прощання капелюхом. Ми стежили, як він іде, здригаючись від нападів давно забутих веселощів, і зупиняється біля поштового відділення, щоб витерти очі. — Ця історія стає занадто відомою.

— Ніхто нічого не скаже. Всі ненавидять бошів, — я знизала плечима. — До речі, вони всі розраховують на шматочок свинини. І навряд чи донесуть на нас, доки не скуштують своє.

Рано-вранці порося було таємно переміщене до сусіднього будинку. Кілька місяців тому, рубаючи на дрова старі діжки, Орельєн виявив: єдине, що відокремлює лабіринт нашого винного льоху від сусідського, — це одношарова цегляна стіна. З допомогою наших сусідів, Фуберів, ми обережно вийняли кілька цеглин. Так було створено шлях утечі на випадок крайньої необхідності. Коли Фубери переховували в себе молодого англійця і до них без попередження на світанку заявилися німці, мадам Фубер удала, що не розуміє наказів офіцера, і це дало юнакові досить часу, щоб прослизнути до льоху, а звідти — до нас. Німці обнишпорили кожен закуток їхнього будинку, навіть погреби оглянули, але через слабке освітлення жоден із них не помітив, що цегляній кладці де-не-де підозріло бракує цементу.

Такою була історія наших життів: дрібні бунти, крихітні перемоги, миттєві шанси зробити посміховисько з наших поневолювачів — крихітні кораблики надії серед безмежного моря непевності, злиднів і страху.

— Отже, ви познайомилися з новим комендантом? — спитав мер, сидячи за столиком біля вікна. Коли я принесла йому каву, він жестом попросив мене сісти. Я часто думала, що серед усіх нас найбільш безжально окупація обійшлася саме з ним. Увесь свій час він проводив у перемовинах з німцями, аби забезпечити місто всім необхідним, а іноді вони брали його в заручники, щоб змусити непокірних містян коритися їхній волі.

— Формально ми не були представлені одне одному, — відповіла я, ставлячи чашку перед ним.

Він нахилився до мене і притишив голос:

— Пана Беккера відіслали назад до Німеччини — керувати табором військовополонених. Вочевидь, щось не збігалося в його бухгалтерії.

— Не дивно. Він єдина людина в окупованій Франції, яка за два роки погладшала вдвічі, — я жартувала, але звістка про цей від’їзд викликала в мене суперечливі почуття. З одного боку, Беккер був жорстоким і карав людей над міру через непевність свого положення і страх видатися недостатньо сильним в очах підлеглих. Але він був занадто дурний для того, щоб помічати численні акції непокори в місті, — як і для того, щоб зав’язати будь-які корисні стосунки.

— То що думаєте?

— Про нового коменданта? Не знаю. Гадаю, могло бути й гірше. Принаймні не розібрав оселю по цеглинах, аби лише силу показати, як зробив би Беккер. Але… — я наморщила носа, — він розумний. Можливо, нам слід бути обачнішими.

— Як завжди, мадам Лефевр, наші думки цілком збігаються, — він усміхнувся мені, але очі його лишилися серйозними. Я пам’ятала часи, коли мер був галасливим веселуном, відомим своєю добродушністю: в будь-якому міському зібранні його голос лунав найгучніше.

— Щось буде на цьому тижні?

— Гадаю, трохи бекону. І кави. Зовсім трохи масла. Сподіваюся сьогодні дізнатися точні продуктові норми.

Ми визирнули у вікно. Старий Рене дістався церкви. Він зупинився погомоніти зі священиком. Неважко було здогадатися, про що вони розмовляють. Коли священик розсміявся, а Рене — вже вчетверте — зігнувся навпіл, я не втрималася від смішку.

— Є якісь новини від чоловіка?

Я обернулася до мера.

— Жодної від самого серпня, коли я отримала його листівку. Він був під Ам’єном. Розповідав небагато.

«Я думаю про тебе день і ніч, — було виведено в листівці його красивим вигадливим почерком. — Ти зірка, що веде мене крізь цей світ суцільного божевілля».

Дві ночі після надходження цієї листівки я лежала без сну, доки Елен не звернула мою увагу на те, що слова «світ суцільного божевілля» можна так само застосувати до світу, де їдять чорний хліб, такий твердий, що доводиться різати його за допомогою садового ножа, і тримають поросят у печі.

— Остання звістка, що я отримав від мого старшого, надійшла місяці три тому. Вони виступали в напрямку Камбре. Бойовий дух на висоті — так він казав.

— Сподіваюся, з ними й досі все гаразд. Як Луїза?

— Непогано, дякую.

Його найменша донька була від народження паралізована. Вона погано росла, їсти могла лише певну їжу і у свої одинадцять років часто хворіла. Підтримувати її в доброму здоров’ї було справою всього нашого містечка. Якщо в когось траплялося молоко або сушені овочі, невелика частина зазвичай потрапляла до будинку мера.

— Коли вона знов набереться сил, перекажіть їй, що Мімі про неї питає. Елен шиє Луїзі ляльку — точну копію ляльки Мімі. Дитина питає, чи можуть вони бути сестрами.

Мер погладив руку дівчинки.

— Ви такі добрі, дівчата. Я не припиняю дякувати Богові, що ти повернулася сюди, коли могла залишитися в безпеці у Парижі.

— Ет, немає жодної гарантії, що скоро боші не маршируватимуть Єлисейськими