BooksUkraine.com » Сучасна проза » Схід 📚 - Українською

Читати книгу - "Схід"

167
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Схід" автора Анджей Стасюк. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 60
Перейти на сторінку:
походжали залом і намагалися дізнатися, чому ми сіли тут, а не в Іркутську. Росіяни розсілися на лавках і просто чекали. Я прогулювався, бо не міг відірвати погляду від Братська, від бетону, від росіян. Від брудного скла залу, від якихось дерев’яних шафок, зелених дверей з фанери і пластикового паркету. Я подолав шість тисяч кілометрів і тридцять з гаком років. Аеропорт у Братську був як вокзал Варшава-Стадіон, з якого від’їжджали автобуси в керунку Венгрова, Соколова і Сємятич. І люди теж були подібні. Але одночасно я відчував, що походжаю краєчком залюднених земель, що далі вже тільки географія. У тісному кіоску наливали кип’яток у пластикові горнятка і вкидали туди пакетики чаю. Неможливо було втримати, не було де поставити. За трьома столиками у темному куті дрімали люди.

Тепер середина грудня і нарешті падає сніг. Узимку все стихає. Минуле стає виразним. Запах вугільного диму і відголос бляшаних лопат у ранковій тиші сорок років тому на Празі.[2] Тоді теж ставало тихо, коли випадав сніг. І цей металічний звук на тротуарах. Або глухий гуркіт шуфлі з фанери. Тоді не було пластикового кольорового знаряддя. Зелених, червоних, синіх і жовтих лопат, оббитих алюмінієм. Лишень бура фанера і почорнілий метал. Монохромна матерія. Білі, геометричні площини дахів і сірий дим, що підіймався просто в небо. Я йшов до школи о пів на восьму і не знав, що на світі є комунізм. Треба було проходити акацієвим переліском. Потім піднятися на залізничний насип і перейти колію. Я навіть не знав, що є соціалізм. Вдома про таке не говорилося, бо те, в чому всі брали участь, було просто життям і нічим більше.

Моя мама побачила росіян у сорок четвертому. Вони були моряками. Швартували свої канонерки у розливах Бугу. Ріка часто змінювала течію. Зелена вода стояла у мертвих городах, а потім відходила, і залишалися багна. Канонерки, катери і понтони, напевно, швартувалися в головному руслі недалеко двірської забудови. Моряки мали смугасті тільняшки. Так, як ті, що на «Аврорі», «Потьомкіні» і у Кронштадті. Але вони не принесли із собою революційного бродіння. Дідусь з ними торгував. Відносив горілку або самогон і приносив військові консерви і цукор. У лісі поневірялися німецькі трупи. Люди погорджували росіянами. Може, якраз не моряками, а нужденною піхотою, яка варила кури разом з пір’ям. Десятки разів я чув ту саму оповідь: кури з пір’ям, по три годинники на руці, карабіни на шнурках. Так згадувала наступ революції моя мама. Так згадували всі. У містах і в селах. Усно і на письмі. Ці кури з пір’ям, шнурки і годинники. Прагнення тих курей і годинників насувалося звідкись із глибин Євразії, із безодні тундри і степів. То не був ніякий Маркс, який ремонтує світ, лишень якийсь звироднілий Чингісхан у погоні за домашньою птицею і хронометрами. У селах із сірого дерева, в хатах під стріхами, серед піщаних городів чаївся страх перед диким, незліченним і захланним, яке насунеться, пограбує і пустить з димом ті піски, стріхи і халупи, не набагато кращі за монгольські юрти. Але це не могло прийти з міст, з-поміж мурованих будинків, крамниць, костелів, лише звідкись із кінця простору, з місць, в яких люди починають заростати шерстю і ночами виють на червоний місяць. Це мусило вирушити десь звідти і спочатку галопувало через свої степи на чотирьох лапах, щоби аж пізніше, наближаючись до наших цивілізованих садиб, поступово випростовуватися і врешті стояти на двох ногах, аби двома вільними руками могти ловити курей і начіпляти годинники. Вечорами в селах скручували ґноти ламп і прислухалися до гуркоту артилерії на сході. Земля дрижала так, немов зближалися всі коні Азії і всі її верблюди. Тож врешті гасили світла і прикладали вухо до підлоги. Мудріші копали в землі сховки для курей і годинників. Деякі роздумували, чи не відступити їм з німцями. Але відлуння зі сходу було подібне на гаркіт звіра Апокаліпсису, і всі знали, що німець у тих своїх блискучих чоботах, якими всі так захоплювалися, не знайде укриття на цілій землі.

Ніколи не чув, щоби вдома розмовляли про комунізм або про росіян. Панувала геополітична тиша. Не було про що дискутувати. І мама, і батько покинули свої краї за часів великого переселення проклятих народів. Вони вийшли з дому неволі. З країни піску, голоду і гною. З території зневаги. Зі сходу на захід. Мама на тридцять кілометрів, батько на сто двадцять. Бо такий був керунок життєвого руху. Зі сходу на захід. З хамського села до панського міста. Щоби забути про невільниче дитинство і щоб носити черевики. На захід, до столиці, яку патріотичний зрив перетворив на кістяк, і на нього треба було наново наростити людське м’ясо. Повстанці, Гітлер і комунізм дозволили їм здобути метрополію. Та все ж до центру вони не дійшли. Зупинилися на передмістях, як і більшість плебейської конквісти. Але про це не говорилося. Ні додати, ні відняти. Справедливість історичного ошуканства.

Вранці я прокидаюся і чую стукіт пташиних дзьобів. Сало, вивішене на веранді, замерзло на камінь. Гаїчки, дрозди і синички пробують ущипнути затверділий жир. Нерухоме повітря подібне на скло. Дерев’яна конструкція дому передає найтихіші звуки. Сіро-блакитне світло ранку наповнює кімнату. Це сяйво таке саме, як у дитинстві в неділю чи на канікулах, коли можна довше залишатися у ліжку, сам на сам з фантазіями про всі прийдешні світи. У ліжку було сонно і тепло, але досить висунути долоню — і відчуваєш ясний, блакитний холод.

Кілька днів тому я застряг у насипах над пегеером. У цьому місці дорога піднімається зигзагами і потім рівним кілометровим відрізком проходить через перевал. З голих лук вітер зганяє сніг, і білі язики заметів перегороджують проїзд. Треба брати назад, розганятися і щораз далі пробиватися у сипкі, зрадливі поля, сподіваючись, що за якимось разом вдасться перебратися на інший бік. Але мені не вдалося. Авто зависло на шасі і безпорадно крутило колесами. Я не мав зі собою ні лопати, ні ланців, нічого. Було мінус двадцять і мело. З усіх сторін насувалися сліпучі їдкі тумани. Зима щойно починалася.

Двадцять років тому я щотижня мандрував з наплічником сюди до крамниці, щоб стояти у цій дивній чи то феодальній, чи то суспільно справедливій черзі. У грудні — січні я повертався в сутінках. Зупинявся на перевалі і дивився вниз. У стайнях засвічувалися світла і починався вечірній ритуал. Дим з коминів піднімався рівно вгору. Небо на

1 ... 3 4 5 ... 60
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Схід», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Схід"