Читати книгу - "Насолода"

писав, «свою печаль і своє мовчання». Йшлося, по суті, про почесне вигнання. Насправді Д’Аннунціо був людиною значно ширших переконань і контактів, він дружив також і з соціалістами та представниками ліберальної інтелігенції. Тож насправді влада йому не довіряла і намагалася його нейтралізувати почестями та формальною прихильністю, поставивши його при цьому під постійний контроль. А падіння письменника з вікна вілли в 1922 р., що призвело до тяжкого поранення та тривалого лікування, і взагалі підозрювалось як замовлений владою замах на його життя.

Д’Аннунціо заповідав віллу Вітторіале своєму народові, залишаючись естетом навіть у заповіті: «Моя любов до Італії, мій культ пам’яті, моє поривання до героїзму, моє передчуття майбутньої Батьківщини виявляються тут у кожному пошуку лінії, в кожній гармонії чи дисгармонії кольорів. Хіба не тут кривавляться реліквії нашої війни? Хіба не тут плаче або співає каміння, що зосталось від наших славних міст? (…) Не вкриватися пилом, а жити лишаються тут книги з мого кабінету (…). Все тут має форму моєї свідомості, вияв моєї душі, свідчення моєї пристрасті».Помер, як і народився, березневого дня – 1 березня 1938 р. Нині Вітторіале – музей. Одна частина саду має форму скрипки, яку так любив письменник. У пагорб врізається «трагічний корабель» «Пулья» – свідок битв народів за Адріатику у Великій Війні. Цвітуть лілові й рожеві магнолії. Холодноводне озеро прозоре і глибоке.

Між 1927 та 1936 рр. були повністю надруковані всі твори письменника. А в 1939–1942 рр. Фундація Вітторіале зробила передрук його творів у 42 томах.

Д’Аннунціо природно поєднував у собі талант прозаїка, драматурга і поета. Хронологічно його творчість вибудовується в таку картину. Романи: «Насолода» («Il Piacere», 1889), «Джованні Епіскопо» («Giovannі Episcopo», 1891, екранізований 1947 р.), «Невинний» («L’Innocente», 1892, екранізація Лукіно Вісконті 1976 р.), «Тріумф смерті» («Il trіonfo della morte»,1894), «Діви скель» («Le vergini delle rocce», 1895), «Полум’я» («Il fuoco», 1900), «Можливо, так, можливо, ні» («Forse che sì forse che no»,1910), збірки новел «Цілинна земля» («Terra vergine», 1882), «Оповідання Пескари» («Racconti di Pescara», 1902), повісті «Леда без лебедя» («La Leda senza cigno», 1912) та ін. Романи організовані в три цикли: «романи Троянди», присвячені всепереможній чуттєвості («Насолода», «Невинний», «Тріумф смерті»); «романи Лілії», що оповідають про перемогу над пристрастю («Діви скель»); «романи Граната» – оповідь про відродження волі («Полум’я»). За межами циклів залишаються «Джованні Епіскопо» – аналіз психологічних механізмів злочину та «Можливо, так, можливо, ні» – твір, що оспівує героїзм пілотів, індустріалізацію, стрімкість модерного часу.

Любов до театру великою мірою пов’язана з історією любові до Елеонори Дузе. Театральний його спадок – поетичні і прозові трагедії: «Мертве місто» («La città morta», 1899), «Джоконда» («La Gioconda», 1899), «Франческа да Ріміні» («Francesca da Rimini», 1902), «Ефіопія у вогні» («L’Etiopia in fiamme», 1904), «Дочка Йоріо» («La figlia di Jorio», 1904), «Смолоскип правди» («La fiaccola sotto il moggio», 1905), «Корабель» («La Nave», 1908), «Федра» («Fedra», 1909).

Поетичні збірки: «Весна» («Primo vere», 1879), «Нова пісня» («Canto novo», 1882), «Поема раю» («Poema paradisiaco», 1893), «Гімни небесам, морю, землі та героям» («Laudi del cielo, del mare, della terra e degli eroi», 1903–1912) – спільна назва п’ятьох поетичних книжок, названих іменами зірок сузір’я Плеяд.[18] Перші три книжки – «Майя. Хвала Життю» («Maia. Laus Vitae»), «Електра» («Elettra»), «Алкіона» («Alcyone») – надруковані 1903 р. «Майя» – це сповнений міфологічних ремінісценцій віталістичний гімн язичницькій природі, поштовхом до якого послужила подорож до Греції. «Електра» присвячена міфу Надлюдини в мистецтві та оспівує героїчні постаті (вважається, що з цієї книжки починаються націоналістичні переконання автора). «Алкіона» – найкраща зі збірок, сонячний гімн коханню, злитому з енергією природи, відсвіт найінтенсивнішого періоду любові письменника та Елеонори Дузе. Четверта збірка – «Меропа. Пісні заморської війни» («Merope. Canti della guerra d’oltremare», 1912) – має своїм осердям міф Рима й оспівує захоплення Лівії та італо-турецьку війну. Остання збірка «Астеропа. Священні гімни справедливої війни» («Asterope. Inni sacri della guerra giustа») була включена в «Гімни…» вже по смерті автора – це відгомін драми Великої Війни та боротьби проти Габсбурзької монархії за остаточне об’єднання Італії.

Важливою частиною творчості Д’Аннунціо є його автобіографічна проза: «Ноктюрн» («Notturno»,1921), «Іскри ковадла» («Le faville del mаglio», 1924 та 1928), «Таємна Книга» («Il Libro Segreto», 1935). Особливо цікава ця остання книжка – не класична оповідь, а стихійна суміш різних фрагментів життя, уривки віршів, що написались у напівсні, спалах раптових ідей – неконтрольований потік свідомості, що дозволяє зазирнути у потаємні меандри творчої індивідуальності. Посмертно надрукована надзвичайно своєрідна і масивна епістолярна спадщина. Окреме місце в його автобіографічних творах займає щоденник «Самотній – до самотньої» («Il Solus ad solam»), написаний восени 1908 р. Це оповідь про драматичний епілог його любовної історії з графинею Джузеппіною Манчіні, «книга божевілля і болю, відчаю і любові». В цьому щоденнику постає незвичний Д’Аннунціо – людина без своїх екзистенційних та літературних масок, вразлива й меланхолійна, ніжна і пристрасна і разом з тим безжальна у своєму егоїзмі, фальші, перверсіях, людина, здатна на шляхетні порухи душі і водночас переконана у своїй вищості та вседозволеності. Словом, твір, який чудово ілюструє психоаналітичну основу його складного парадоксального письма. Не випадково цей твір Д’Аннунціо часто друкується в оформленні картинами Ґустава Клімта – класика віденського сецесіонізму з його каскадами атомізованої неовізантійської мозаїки та фаталізмом витончених постатей надламаних жінок і чоловіків доби декадансу, що якнайкраще ілюструє поетику італійського генія європейської «fin-de-siècle» – «кінця століття».

Д’Аннунціо – це також історія італійського кіно. Починалася його співпраця з кіно з бажання створити італійський аналог американським історичним фільмам-«colossal» Девіда Ґріффіта, – так виникли знамениті кінематографічні образи Кабірії, «народженої з вогню», та – особливо – Мачісте, «гіганта з добрим серцем» часів війн між Римом і Карфагеном. Мачісте став протагоністом нескінченних історичних серіалів від 20-х до 60-х років. За творами Д’Аннунціо знято чимало фільмів, а найвідоміший з них – «Невинний» (1976) Лукіно Вісконті – вишукана хвороблива історія подружньої любові і зради, що закінчується смертю новонародженої незаконної дитини, спричиненою чоловіком з ревнощів, та самогубством героя. У знаменитій заключній сцені можна побачити і самокритику життя естета без етичних основ:[19] психологічні перверсії суперестетизму вивершуються розпластаним тілом на балконі розкішної вілли. А остання коханка спішно забирає речі, аби ніхто й не підозрював її присутності, і тихо туманіє її тонка постать у глибині ранкового саду.

Суперечливим є й сприйняття творчості Д’Аннунціо – від беззастережного захвату до жорсткої цензури. Популярність Д’Аннунціо сягала далеко за межі Італії. Про Д’Аннунціо в 1899 р. писала