Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Не встиг Мікаель ступити й кількох кроків, як перед ним зупинився автобус номер сорок, і він ускочив усередину, в основному щоб якнайшвидше покинути це місце.

Він вийшов на площі Фрідхемсплан і, розмірковуючи, постояв на зупинці, все ще тримаючи в руці вирок. Зрештою він вирішив піти в кафе «Анна», що розташувалось біля спуску до підземного гаража поліцейської дільниці.

Мікаель ледве встиг замовити каву латте[9] і бутерброд, і менше ніж за півхвилини по радіо почали передавати денний випуск новин. Матеріал про нього дали третім, після сюжету про терориста-смертника з Єрусалима і повідомлення про те, що уряд створив комісію для перевірки відомостей про створення нового картелю в будівельній промисловості.

«Журналіста Мікаеля Блумквіста із журналу „Міленіум“ було в четвер вранці засуджено до трьох місяців ув’язнення за грубий наклеп на підприємця Ханса Еріка Веннерстрьома. В опублікованій цього року статті про так звану справу „Міноса“, що дістала гучний резонанс, Блумквіст стверджував, що Веннерстрьом пустив державні кошти, призначені для інвестицій у промисловість Польщі, на торгівлю зброєю. Мікаеля Блумквіста засуджено також до виплати ста п’ятдесяти тисяч крон компенсації. Коментуючи вирок, адвокат Веннерстрьома Бертіль Камнермаркер повідомив, що його клієнт задоволений.

„Стаття, безперечно, містить мерзенні вигадки“, — заявив адвокат».

Вирок займав двадцять шість сторінок. У ньому висловлювалися об’єктивні причини, чому Мікаеля визнали винним в п’ятнадцяти випадках грубого наклепу на бізнесмена Ханса Еріка Веннерстрьома. Мікаель прикинув, що кожен з пунктів, за якими його було засуджено, обійшовся йому в десять тисяч крон і шість днів в’язниці. Це не рахуючи вартості судових витрат і оплати праці його власного адвоката. Він не мав сили навіть починати думати про те, у що виллється остаточний підсумок, але відзначив також, що могло бути ще гірше: за сімома пунктами суд вирішив його виправдати.

У міру читання формулювань вироку в нього з’являлося все тяжче і неприємніше відчуття в шлунку. Це його здивувало — адже вже на початку процесу він знав, що, коли не станеться якого-небудь дива, його засудять. Сумніватися на ту хвилину вже не доводилося, і він просто змирився з цією думкою. Без будь-яких хвилювань він відсидів два дні судового процесу і потім, теж не відчуваючи особливих емоцій, прочекав одинадцять днів, поки суд виношував і формулював той текст, який він наразі тримав у руках. Тільки тепер, коли процес закінчився, його затопило неприємне відчуття.

Мікаель відкусив шматок бутерброда, але той немов набух у роті. Ковтати стало важко, і він одсунув бутерброд убік.

Мікаеля Блумквіста засудили за злочин уперше, до цього він взагалі ніколи не потрапляв під підозру і не притягувався до судової відповідальності. Вирок був відносно дріб’язковим. Не такий уже важкий злочин він скоїв, усе-таки мова йшла не про збройне пограбування, вбивство чи зґвалтування. Проте у фінансовому відношенні удар на нього обрушився відчутний. «Міленіум» не належав до флагманів медіасвіту з необмеженими доходами — журнал ледве зводив кінці з кінцями. Правда, катастрофи вирок для нього теж не означав. Проблема полягала в тому, що Мікаель був співвласником «Міленіуму», будучи одночасно, як це не по-дурному, і автором статей, і відповідальним редактором. Компенсацію морального збитку, сто п’ятдесят тисяч крон, Мікаель збирався заплатити з власної кишені, що мало за великим рахунком позбавити його всіх заощаджень. Журнал брав на себе судові витрати. Якщо повести справи розумно, все ще могло владнатися.

Він роздумував, чи не продати квартиру, але це мало б для нього незворотні наслідки. Наприкінці щасливих вісімдесятих, у період, коли в нього були постійна робота і досить пристойний прибуток, він почав приглядати собі власне житло. Бігав дивитися пропоноване на продаж, але йому майже нічого не подобалося, аж поки він наткнувся на мансарду в шістдесят п’ять квадратних метрів на самому початку Беллмансґатан.[10] Попередній власник почав було облаштовувати її під квартиру з двох кімнат, але несподівано отримав роботу в якійсь компанії за кордоном, і приміщення з напівзробленим ремонтом дісталося Мікаелю недорого.

Він забракував ескізи дизайнера з інтер’єра і закінчив роботу сам. Вклав гроші в улаштування ванної кімнати і кухні, а на решту наплював. Замість класти паркет і зводити перегородки, як планувалося, він відциклював дошки підлоги на горищі, пофарбував білилом нетиньковані стіни, а найстрахітливіші місця закрив двома акварелями Еммануеля Бернстоуна.[11] У результаті вийшла квартира з однієї великої кімнати: спальну зону відгородив книжковий стелаж, а їдальня-вітальня розмістилася біля крихітної кухні з барною стійкою. У приміщенні було двоє мансардних вікон і одне торцеве, що виходило в бік затоки Ріддарфєрден і через яке було видно гребені дахів Старого міста. Віддалік виднілися також шматочок води біля Шлюзу і ратуша. У сьогоднішній ситуації на таку квартиру в нього не вистачило б грошей, і йому дуже хотілося її зберегти.

Проте навіть ризик утратити власне житло був не такий страшний, як збиток, завданий його професійній репутації. Якщо її і вдасться коли-небудь відновити, на це піде немало часу.

Вся річ у довірі. В недалекому майбутньому багато редакторів ще гарненько подумають, перш ніж опублікувати матеріал за його підписом. Звичайно, серед колег у нього як і раніше вистачало друзів, здатних зрозуміти, що він упав жертвою невдалого збігу обставин, але в нього більше не буде права навіть на дрібну помилку.

Проте найбільше його мучило приниження.

Маючи на руках усі козирі, він таки програв якомусь напівбандиту в костюмі від Армані. Не біржовому ділку, а просто негіднику. Такому собі япі з адвокатом-знаменитістю, який шкірив зуби протягом усього процесу.

Чому ж, чорт забирай, все пішло шкереберть?

Справа Веннерстрьома починалася дуже багатообіцяюче, червневого вечора, півтора року тому, на борту жовтої яхти М-30. Усе вийшло зовсім випадково. Один колишній колега-журналіст, який уже тоді працював піарником в ландстингу,[12] захотів справити враження на свою нову подружку і нерозважливо взяв на кілька днів напрокат яхту «Скампі» для романтичної прогулянки шхерами. Дівчина, що тільки-но приїхала вчитися до Стокгольма з Халльстахаммара, після деякого пручання піддалася на вмовляння, але за умови, що з ними вирушить її сестра з приятелем. Ніхто з халльстахаммарської трійці на яхті раніше не ходив, та й піарник був більше ентузіастом, ніж досвідченим яхтсменом. За три дні до відправлення він у відчаї зателефонував Мікаелю й умовив того взяти участь у поїздці, щоб хоч одна людина з п’ятьох на яхті була здатна нею керувати.

Мікаель спочатку поставився до пропозиції байдуже, але потім все ж таки не встояв перед перспективою короткочасного відпочинку в