Читати книгу - "Артур і мініпути"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чи можу я купити собі соломинки для коктейлю? — ніби байдуже запитує він.
— Так, моє сонечко, скільки завгодно! Ура! Тепер у нього буде все, що потрібно для щастя. Принаймні на сьогодні.
На дорозі порожньо, але бабуся про всяк випадок поглядає спочатку ліворуч, потім праворуч. Машин тут і справді мало, хіба що проповзе якийсь драндулет, схожий на той, у якому вона з чоловіком у молодості мандрувала столицями Європи та Африки.
Огрядна бабусенька протиснулася в лавку мадам Розенберг, де торгують залізними виробами разом із антикваріатом. Про це свідчить старовинний дзвоник на дверях лавки.
Як чортик із коробочки, з'являється мадам Розенберг.
Слід сказати, що вона вже добру годину сидить біля вікна і дивиться на вулицю, чекаючи, коли ж нарешті прибуде її приятелька.
— Як це він не вчепився за вами? — навіть не привітавшись, питає мадам бабусеньку. Та одразу ж повертається і виглядає за двері.
— Ні, нема нікого. Він же ні про що й не здогадується!
— Ну й добре! Просто чудово! — мадам Розенберг сопучи і йде в глибину лавки.
Схилившись над добротною стойкою із ліванського кедра, вона дістає з-під неї високу коробку і ставить її на прилавок.
— Ну ось! — каже вона, радісно усміхаючись, від чого її обличчя стає таким ласкавим і світлим, як у маленької дівчинки.
— Як я вам вдячна! Ви просто чудова! Навіть не знаєте, як я зобов'язана вам! Скільки з мене?
— Та що ви! Ніскільки! Мені навіть самій приємно!
Бабусенька задоволена її відповіддю, проте, як людина вихована, продовжує наполягати:
— Мадам Розенберг, я не можу прийняти від вас такий подарунок!
Власниця лавки вручає коробку прямо їй в руки.
— Кажу ж вам, ніскільки! І поспішіть, поки він ні про що не здогадався!
І вона просто виштовхує бабусеньку за двері.
Бабусенька примудряється затриматися на самому порозі і вибачливим тоном промовляє:
— Мені незручно… Не знаю, як вам віддячити…
Тут тоненька, як тріска, мадам Розенберг підходить до не обійденої формами бабусеньки, хапає її за плечі і, скільки стає сил, струшує:
— Ви ж чудово розумієте, що допомогти вам у такій важливій і смачній справі — для мене задоволення. Кажу ж вам, краще поспішить сховати коробку.
І обидві пані обмінюються змовницькими усмішками. Їм обом уже за шістдесят, тому спільну мову вони легко знаходять.
— Гаразд, бувайте! — каже власниця лавки. — Чекаю вас завтра. Ви мені розкажете все, до останньої дрібниці!
Усміхнувшись, бабусенька на знак згоди киває головою.
— Обов'язково! До завтра!
— До завтра! — відповідає мадам Розенберг і прямує до свого спостережного пункту при вікні.
Бабусина машина стоїть неподалік з протилежного боку вулиці. Вона підходить до неї, відчиняє багажник, кладе таємничу коробку, прикриваючи її якимось лахміттям.
— Ох, як це зворушливо! — захоплено вигукує мадам Розенберг.
Коли бабусенька повертається до супермаркету, Артур уже все викладає на стрічку транспортера. Йому подобається складати потяг із пакунків: макарони їдуть за зубною пастою, цукор — за яблучним шампунем.
Бабусенька з острахом позирає на касирку: чи не почне та сваритися за дивовижні конструкції онука, що заважають швидко рахувати?
Касирка, молоденька жіночка у блакитному фірмовому халатику, упіймала її погляд і підморгнула. Покупців нема. І вона може підіграти хлопчикові.
Із візочка дістається пакуночок пласти-кових соломинок для коктейлю.
— Знайшов такі, як хотів? — поцікавилася бабуся.
— Так, так, — відповідає Артур, захопившись процесом викладання покупок.
Бабуся помічає ще один пакунок соломинок.
— Здається, ти не зрозумів, що я написала у списку…
— Я все зрозумів і все придбав! А ти встигла все зробити, що запланувала?
Бабуся раптом знітилася. Дурити дитину дуже важко.
— Гм… так… Утім ні. Розумієш… Це ще не готове. Певно, наступного тижня, — мимрить вона, нервово заштовхуючи в пакет пакунки пластикових соломинок.
Рознервована бабусенька (їй же довелося збрехати!) спочатку не помітила, скільки тих соломинок накупив онук, і спохопилася тільки тоді, коли довелося вкладати в пакет шостий пакунок.
— Артуре! Навіщо тобі стільки?
— Але ж ти сама дозволила придбати скільки захочу. Хіба ні?
— Так, звичайно. Але на таку кількість я не розраховувала, — бурмоче вона.
Навантажені покупками, Артур з бабусею ідуть до машини. Додому стареньке «шевроле» мчить, як кінь на перегонах. Йому хочеться швидше повернутись.
Стомлена машина під'їздить до будинку і зупиняється біля кухонного вікна. Так буде легше перекладати харчі в холодильник.
Артур виймає з машини пакети і складає їх на підвіконня.
Звичайно наш герой полюбляє допомагати бабусі розвантажувати покупки, але сьогодні він хоче швидше завершити цю роботу, щоб зайнятися своїм планом.
Бабусенька відчуває нетерпіння онука і відпускає його:
— Досить, моє золотце, я вже сама упораюсь. А ти йди побався, доки не стемніло.
Артура не треба умовляти. Він хапає свої соломинки і з гавкотом біжить у сад. Ні, гавкає, звичайно, не Артур, а Альфред, бо поділяє радість свого господаря і мчить за ним услід.
Бабусенька задоволена, що внук і пес так швидко зникли. Тепер вона без сторонніх очей витягне свою таємничу коробку і спокійно заховає її в будинку.
Ускочивши в сарай, Артур одразу вмикає довгу люмінісцентну лампу; лампа блимає, потріскує і рівно освітлює просторе приміщення.
Хлопчик виконує обряд, ним же і запроваджений: хапає стрілу, що стримить у стіні біля дверей, і цілиться нею в найвіддаленіший кінець сараю. Стріла летить прямо в ціль — попадає в «яблучко» намальованої мішені.
— Йєс! — вигукує Артур, вимахуючи руками на знак перемоги.
І прямує до верстата, заваленого неймовірно потрібним робочим мотлохом.
Більшу частину верстата займають розрізані вздовж стеблини бамбука, в кожній половинці яких зроблено безліч дірочок.
Артур радісно висипає на верстат пакуночки із соломинками для коктейлю. Вони різного кольору, різної довжини і товщини. Артур ніяк не наважиться, який пакунок розкрити першим: зараз він схожий на хірурга, який вибирає скальпель для операції.
Нарешті вибір зроблено. Хлопчик витягує соломинку і намагається проштовхнути її в дірочку на бамбуці. Але та занадто вузенька. Тоді Артур дістає швейцарського складаного ножичка з багатьма лезами і розширює дірочку. Тепер соломинка добре припасована!
Обернувшись до пса, якому випала честь спостерігати народження винаходу, Артур гордо проголошує:
— Альфреде, зараз ти присутній при запуску найбільшої зрошувальної системи в нашій місцевості. Такої системи не було ні в Цезаря, ні в дідуся. Це я вдосконалив дідусів задум… І тому водогін — мій, Артурів! Альфред схвально позіхає.
Артур-конструктор чинною ходою йде садом. Він несе на плечі бамбукову жердину, в яку повтикав кілька десятків соломинок.
Бабуся все ще розкладає харчові припаси і дивиться на онука із вікна.
Їй дуже хочеться дізнатися, що там таке вигадав її непосидючий хлопчик, але
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артур і мініпути», після закриття браузера.