Читати книгу - "Доля людини"

і зверху і з боків, але мені, братухо, везло спочатку. Везло-везло та й довезло до самої ручки… Потрапив я в полон під Лозовеньками в травні сорок другого року при такому невдалому випадку: німець тоді здорово наступав, і залишилась одна наша стодвадцятидвохміліметрова гаубична батарея майже без снарядів; навантажили мою машину снарядами по саму зав’язку, і сам я вантажив так, що гімнастьорка до лопаток прикипала. Треба було дуже поспішати, бо бій наближався до нас: ліворуч чиїсь танки гуркочуть, праворуч стрілянина йде, спереду стрілянина, і вже почало трохи тхнути смаженим…

Командир нашої автороти питає: «Проскочиш, Соколов?» А тут і питати не було чого. Там товариші мої, може, гинуть, а я тут чухатися буду? «Що за розмови! — відповідаю йому. — Я мушу проскочити, і баста!» «Ну, — каже, — дуй! Жми на всю залізку!»

Я й подув. Ще в житті ніколи так не їздив, як цього разу! Знав, що не картоплю везу, що з цим вантажем обережність потрібна, але яка тут може бути обережність, коли хлопці з порожніми руками воюють, коли шлях весь наскрізь артвогнем прострілюється. Промчав кілометрів шість, скоро мені вже на польову дорогу звертати, щоб пробратися до балки, де батарея стояла, аж тут дивлюсь — матінко моя — піхота наша і праворуч і ліворуч од грейдера по чистому полю чеше, і вже міни рвуться по їх порядках. Що (мені робити? Не повертати ж назад? Лечу щодуху! І до батареї залишився якийсь кілометр, уже звернув я на польову дорогу, а добратись до своїх мені, братухо, не довелося… Мабуть, із далекобійної важкий поклав він мені біля машини. Не чув я ні вибуху, нічого, тільки в голові ніби щось луснуло, і більше нічого не пам’ятаю. Як я лишився живий тоді — не розумію, і скільки часу пролежав метрів за вісім од кювету — не збагну. Прийшов до пам’яті, а підвестись на ноги не можу: голова в мене сіпається, всього трясе, наче в лихоманці, в очах темінь, у лівому плечі скрипить і трошки хрускає, і біль у всьому тілі такий, наче мене дві доби підряд били чим попало. Довго я по землі на животі плазував, але якось підвівся. І все ж таки знову нічого не розумію, де я і що зі мною скоїлося. Памороки мені зовсім забило. А знову лягти боюся. Боюсь, що ляжу і більше не встану, помру. Стою і хитаюсь з боку на бік, як тополя в бурю.

Коли опритомнів, отямився і роздивився як слід, — серце ніби хтось плоскогубцями стиснув: навколо снаряди валяються, які я віз, недалечко моя машина вся дощенту розтрощена, лежить догори колісьми, а бій, бій уже позаду мене йде… Як же це?

Ніде правди діти, ось тут-то в мене ноги самі підломились, і я впав, як скошений, бо ж зрозумів, що я — вже в оточенні, так би мовити, — в полоні в фашистів. От як воно на війні буває…

Ех, братухо, нелегка це справа зрозуміти, що ти не з своєї волі в полоні. Хто цього на власній шкурі не зазнав, тому не одразу в душу влізеш, щоб до нього полюдськи дійшло, що значить ця штука.

Ну, отож, лежу я й чую: танки гуркочуть. Чотири німецькі середні танки на повнім газу пройшли повз мене туди, звідки я з снарядами виїхав… Як це тяжко було пережити?! Потім тягачі з гарматами потягнулись, польова кухня проїхала, потім піхота пішла, не густо, так не більше однієї битої роти. Подивлюсь, подивлюсь на них краєчком ока і знову притиснусь щокою до землі, очі заплющу: гидко мені на них дивитися, і на серці нудно…

Думав, усі пройшли, трохи підвів голову, а їх шестеро автоматників — ось вони, крокують метрів сто від мене. Дивлюсь, звертають з дороги і прямо до мене, йдуть мовчки. «От, — думаю, — і смерть моя на підході». Сів я, неохота лежачи помирати, потім підвівся. Один з них, не доходячи кілька кроків, плечем смикнув, автомат скинув. І от як кумедно людина створена: ніякої тобі паніки, ні сердечної полохливості в цю хвилину в мене не було. Тільки дивлюсь на нього і думаю: «Зараз він випустить по мені коротку чергу, а куди буде стріляти? В голову чи поперек грудей?» Ніби мені не один біс, яке місце в моєму тілі він прострочить.

Молодий хлопець, собою ладний такий, чорнявий, а губи тоненькі, в нитку, і очі з прижмуром. «Цей уб’є і не замислиться», міркую собі. Так воно і є: швидко підніс він автомат— я йому прямо в очі дивлюся, мовчу, — а інший, єфрейтор, чи що, трохи старший від нього роками, можна сказати, літній, щось гримнув, відсторонив його, підійшов до мене, лопоче по-своєму і праву руку мою влікті згинає, мускули, значить, мацає. Попробував і каже: «О-о-о!» — й показує на дорогу, на захід сонця. Тупай, мовляв, робоча худобино, працювати на наш райх. Хазяїном виявився, сучий син!

Та чорнявий набачив мої чоботи, а вони в мене на вигляд добрячі були, показує рукою: «Роззувай». Сів я, скинув чоботи, подаю йому. Він їх з моїх рук просто-таки вирвав. Розмотав я онучі, простягаю йому, а сам дивлюсь на нього знизу вгору. Але він закричав, вилаявся по-своєму і знову за автомат хапається. Інші регочуть. З тим по-мирному і відійшли. Тільки оцей чорнявий, поки дійшов до шляху, тричі озирнувся на мене, очима блискає, як вовченя, лютує, а чого? Ніби я з нього чоботи зняв, а не він з мене.

Що ж, братухо, діватися мені було нікуди. Вийшов я на дорогу, вилаявся страшною воронезькою лайкою і попрямував на захід, у полон!.. А ходак тоді з мене був нікчемний, за годину по кілометру, не більше. Ти хочеш уперед ступнути, а тебе з боку на бік хитає, водить по дорозі, як п’яного. Пройшов трохи, аж тут доганяє мене колона наших полонених, з тієї ж дивізії, в якій був я. Женуть їх чоловік десять німецьких автоматників. Той, що попереду колони йшов, порівнявся зі мною і, не кажучи лихого слова, з розмаху вдарив мене ручкою автомата по голові. Упав би я — і пришив би він мене до землі чергою, але наші підхопили мене на льоту, заштовхали всередину і з півгодини вели попід руки. А коли я прочумався, один з них шепоче: «Боронь тебе боже падати! Іди з останніх сил, а ні, то вб’ють». І я з останніх сил, але пішов.

Як тільки сонце сіло, німці посилили