BooksUkraine.com » Сучасна проза » Терпкість вишні 📚 - Українською

Читати книгу - "Терпкість вишні"

147
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Терпкість вишні" автора Ізабелла Сова. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 57
Перейти на сторінку:
над нашими головами. — Ціле щастя, що це так високо, бо я боялася б сюди заходити.

— Мене більше інтригує це дзеркало на півстіни між стелею й підлогою. Навіщо в клозеті дзеркало?

— Як це навіщо? Щоб після відповідної процедури пересвідчитися, чи не луснули судини в очах.

Яке щастя, що я не мушу винаймати квартиру. Що маю затишну кімнатку обіч татової бібліотеки (багатої на словники й біографії науковців). Зате маю власний балкон із краєвидом на поблизькі пагорби. Власний захаращений стіл і тридверну шафу, завалену велемудрими книжками. Щоправда, я кожного ранку мушу добиратися до Кракова маршруткою і щовечора повертатися додому, замість іти з групою до кнайпи, але все ж це краще, ніж гидезна «кавалерка», пропахла вільгістю й заселена незнайомими курцями травки. Маю свій дім і своїх батьків, котрі вміють мене вислухати. Тільки от мушу їм нарешті сказати про те, що я перевелася.

Середина листопада

Сьогодні я сиділа в Мільчиній кухні, коли раптом з’явилася хазяйка квартири, пані Квятковська, пенсіонерка й любителька санаторіїв на морському узбережжі. Вона виросла перед нами, наче лиховісний гриб після вибуху атомної бомби.

— Доброго дня, — зверхньо привіталася пані Квятковська, стягаючи шкіряні рукавички (як вона примудрилася запхати в них ті величезні персні?). — А це що за дівчина? Може, вона мешкає тут нелегально?

— Моя подруга з Кракова, — пояснила Мілька, — вона просто прийшла в гості.

— Які ще гості? — Пані Квятковська піднесла тонку брову, старанно нарисовану брунатним олівчиком. — Мене ніхто не питав, чи можна приводити сюди подруг. Я маю тут антикварний паркет і не бажаю, щоб хтось топтався по ньому своїми бруднючими шлапаками.

Я уявила, як глумливим тоном недбало кидаю, що, мовляв, мої черевики у значно кращому стані, ніж її паркет, а позаду розлягається веселий регіт публіки, знічуючи хазяйку паркету. Тим часом пані Квятковська, анітрохи не знічена, продовжувала атаку:

— Як бачу, ви брали мою порцелянову філіжанку. Певно, пили з неї чай, уявляючи себе графинею, так?

— Та ви що? — підскочила Мілена. — Я воліла б пити з одноразових склянок на вокзалі.

— Мало того, що нахабна, то ще й брехуха, — процідила хазяйка паркету, філіжанки, наросту в клозеті і всієї приголомшливої решти. — А я позначила її крапкою біля ручки. І бачу, що крапки немає. Тому й питаю, хто її витер?

— Може, вона сама втекла, бо їй не пасувало таке аристократичне середовище?

— Я чекаю не такої відповіді, — загриміла пані Квятковська.

— А якої? Ви хочете, щоб ми побавились у детективів і простежили шлях таємничої крапки?

— Уважай, дитино, бо ти не зігрієш тут місця.

— Я не зігрію? Я?! — вибухнула Мілька. — Якби я навіть облилася бензином і підпалилась, я нічого тут не зігріла б. Ця хата зимна, як могила за полярним колом. Половина пічок — це суцільна бутафорія, вікна нормально не зачиняються, а обігрівачі ставити не можна, бо від них псується паркет. Тому я глибоко замислилася б над словом «зігріти».

— Ти не мусиш тут мешкати. Я маю купу охочих на твоє місце. Ти можеш забиратися ще сьогодні.

— Із радістю, якщо ви повернете гроші.

— Які ще гроші? — обурилася хазяйка.

— Квартплату за чотири місяці наперед, — нагадала їй Мілена.

— А мої збитки? Мої розшарпані нерви? Я після кожної розмови з квартирантом мушу купувати дорогі ліки на печінку. І хто мені це відшкодує?

— Може, страхова компанія? — вирвалось у мене.

— Вашої думки я не питаю. І зрештою не бажаю бачити тут сторонніх. Прошу негайно звідси вийти, — вказала вона на двері обваженим перснями пальцем.

— Так, зараз. Ти куди?! — гаркнула Мілена, аж я підскочила на півметра вгору. — Ані кроку далі! Ти моя гостя й підеш, коли цього захочу я!

— Якщо так, — просичала хазяйка, — то ви виїдете до кінця тижня.

— А угода?

— Це ви порушили угоду. Я маю свідків того, що у квартирі відбувались оргії, що ви бавитеся наркотиками й сюсяєте до пивниці.

— Ви часом не переплутали мене з тим великим білим котярою з п’ятої квартири?

— Сусіди підтвердять, що у вас відсутні будь-які моральні засади. А я не можу припустити, щоб тут мешкали всілякі покидьки. Я походжу зі шляхетної міщанської родини, де всі вміли грати на фортеп’яні. Тому прошу звільнити помешкання ще до неділі, — завершила пані Квятковська та віддалилася, дорогою до дверей лякаючи нас сестрою юристом, онуком поліцейським й сімома карами єгипетськими.

— Ну то прощавай, грибе, — озвалася Мілена, нервово постукуючи підбором.

— Що ти тепер робитимеш?

— Переїду до знайомої. Вона пропонувала мені ще у вересні, але я воліла жити ближче до універу. Оце маєш. Тисяча злотих до дупи, вистачило б на п’ятнадцять годин солярію.

Через два дні

На жаль, знайома Мілени Вікторія теж мусить звільнити хату. Хазяїн почубився з дружиною й вирішив позагоювати рани віддалік родинного гнізда.

— Якщо я, люба дівчинко, не заберуся від своєї старої, вона завалить мені пательнею по довбешці — й гаплик. Тому я, люба дівчинко, мушу рятуватися й утікати, поки ноги цілі. До кінця місяця ще якось протримаюсь, але потім, — зробив він красномовний жест, — капець.

Серце Вікторії було м’якшим за гомогенізований сирок. Вона погодилася, що не може рокувати чолов’ягу на смерть від пательні, тому вирішила, що виїде до неділі. Ну і тепер шукаємо втрьох (я відчуваю часткову відповідальність за те, що Мілька втратила дах над головою й сорок шість метрів антикварного паркету).

— Може, купимо якусь газету з оголошеннями? — запропонувала я.

— Спочатку оголошення на Анни, — вирішила Вікі. — Там найдешевші хати.

— Я воліла б знайти щось певне, аби через два місяці не шукати знову, — сказала Мілена. — Але добре, ходімо. З чогось треба починати.

Ми зайшли до передсіння костелу Святої Анни й переглядаємо оголошення.

— Це цікаво, — показала Мілена. — «Темна кімната для цнотливих хлопців з першого курсу медицини. Візити дівчат заборонені». Супер!

— А це? «Кімнатка в родинній оселі для дівчини за дрібну допомогу, миття вікон, закупи, прибирання й опікування немічним дідусем. Оплата тільки сто злотих», — прочитала я. — Служниця, яка ще й доплачує за свою роботу.

— Я маю краще. — Вікторія підсунула нам другий зошит із оголошеннями. — «Кімната з невеликим споживанням холодної води (готування й купелі виключені) для охайної студентки, обов’язково зі складного факультету. На вихідні виїзд до родини».

— Кожен охоче виїде, щоб помити спину й околиці, — буркнула Мілена. — Бляха, нічого нема. Я починаю шкодувати за тим грибом у Квятковської.

— А я починаю чутися винною, що тоді тебе провідала.

— Ну що ти, Вишне. Жартів не розумієш? Я воліла б ночувати в Йорданському парку.

— Бо ти, мабуть, ніколи там не ночувала, —

1 ... 3 4 5 ... 57
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Терпкість вишні"