Читати книгу - "Цього ви не знайдете в Яндексі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я підпалив цигарку, роздумуючи, а чи можна тут палити. Палити, виявляється, можна, де хочеш, що хочеш і як хочеш. На той час людей у гуртожитку було небагато. Усе через те, що не було опалення, і я, досліджуючи четвертий поверх, блукаючи між приречених на, здавалось, довічне сушіння тєльняшок, якихось колготок, велетенських хіпарських спідниць, роздивлявся розписані панківськими гаслами двері, стіни. Тут мешкають печерні люди, вони їдять один одного на сніданок, вони бігають оголені — прикритими лишаються лише статеві органи, — полюють на своїх жертв, забирають у них десять гривень і зникають у невідомому напрямку на третьому поверсі. Можливо, там у них якісь телепорти, і вони вже не на третьому, а, припустімо, на дев’ятому.
Тоді треба йти на дев’ятий... Тільки що там виловлювати? Усе ж таки в мене виникли сумніви з приводу того, що у них тут є телепорти. Я спустився на третій. З одного з блоків я почув доволі знайоме, але за мелодикою ну просто ніяк не відповідне:
Гей, пластуни,
Гей, юнаки,
Ми діти сонця і весни...
Ми діти матері приро-оди...
Що цікаво, ніколи не задумувався над змістом, але тепер, ковтаючи подвійні порції сучасного медіа, задумався... Що це означає? Гомофобство якесь. Тобто юнаки і пластуни — геї, а ми (ще і не відомо, хто — ми) — діти сонця і весни. А це ж бо як? Метафори? Епітети? Порівняння? Що б там не було, але голос належав надто нетверезій особі, можливо, навіть під наркотичним отруєнням, бо десь нещодавно я вичитав, що гашиш — це отрута, спеціально розроблена індійськими спецслужбами... От воно як! І де ж це моя спецслужба з моїм кровним чіріком?
Не встиг я подумати про свій чірік, як із дверей, з-за яких лунала пластунська пісенька, з’явився він, моя спецслужба.
— Дістав, — каже він. — Просто я баригє був винен. Ну так, небагато — довелося довго уламувати... Ну ти розумієш.
— Так, — кажу я, — розумію...
— То де хапанем? Мене, до речі, Олександром звуть, та можна просто ОГО.
— Мене, — кажу, — Артем, — і протягую йому руку. — А можна поцікавитись, чому ОГО? Це що, така мантра-шутра-брахмапутра? На кшталт Ошо?
— Ні, це тому... тому що просто ОГО. Яка, в дідька, різниця... То де хапанем?
— А де можна? — невпевнено якось питаю я в ОГО.
— Можна скрізь. Вибирай поверх, кухню, калідор... Усе для тебе...
— А там, — питаюсь, — можна? — показую на двері, з-за яких лунали «пластуни»...
— Там... — ОГО якось зіслизнув з основного напрямку думок, задумався над проблематикою всесвіту, — знаєш, там просто ремонт...
— Та тут скрізь ремонт... Мені просто поприколу там: той блок, певно, населяють дивні істоти...
— Ну гаразд, — зітхнув ОГО, — трава за твої кошти, будь-што-будєт...
Саша ОГО відчинив двері, звів своєю рудою борідкою, зблиснув скляними блакитними очима і, пропускаючи мене всередину, почав клацати зубами. Я зайшов, наткнувшись своїми рецепторами нюху на їдкий солодкуватий запах ганджибасу...
— Вибирай, — каже, — двері.
— Тут навіть так можна? А де тут тільки що співали?
— Значить так, тут барига з одним утопістом живе, а співали зліва. Значить ці двері. А тут мешкають брати Серчики і Міша Карантінов. Тільки я тобі не раджу... Вони вже убиті вщент...
— Ну що ж, — удав я з себе досвідченого пластуна, — будь-што-будєт...
Після того, як нам відчинили, я вже трохи пошкодував, що вдав із себе досвідченого, та ще й пластуна... Тим паче, знаю я цих пластунів, плазунів, пазурів й Ал Мазурів...
У кутку стояло безліч слоїків дивних форм, мармурові та бронзові бюсти вождів, якісь картини, виконані у незбагненному стилі а-ля «die Microsoft», на столі стояло два бульбулятори багаторазового використання, на яких місцеві умільці прикладного мистецтва вдосконалювали свою майстерність. Посеред кімнати стояв бомжацький помаранчевий, потріпаний усіма дупами світу диван, на якому сиділо воно. Воно, чи то людина, чи то толкієнський троль, тримало у правиці кавалок житнього хліба, а у лівій — дримбу...
Біля його ніг лежало мертве тіло з претензією на життя... Просто те тіло чомусь дихало, іноді протягуючи нереальні потойбічні звуки Му...
— Добрий день, — кажу, — ми не завадимо вашій... е-е... вашому відпочинку?
— Сідай де хочеш, бери що хочеш, тільки не єрепень, — сказала чи то людина, чи то троль, відкушуючи книш...
— Добре... А хто тут це, як його там, пластун?
— Тобі ж сказали, не єрепень, — через силу видало слова мертве тіло...
— Добре...
Ми сіли на обвуглілий матрац, певно, для наркоманів, мабуть же ж, таки для усіх, хто мешкає у цьому блоці...
— То шо, будемо курити? — спитав ОГО. — А то якось не дуже виходить...
— Та я і не проти, але мені здається, що я вже перекурив.
Він дістав із торбини пластикову пляшку з живчиком, не запропонувавши мені хильнути, безцеремонно вилив рідину просто під матрац, піднявши його кут. Майстерно скрутив качечку, проробив дірочку, дістав ковпачка й насипав туди зілля...
— Ну шо, камон?
— Камон, — кажу...
Ми зробили по першому і........ по другому....... і по третьому....... і я вже не відчував кінцівок, і взагалі я мало що відчував, я просто почав співати «гей, пластуни, гей, юнаки...», я просто почув синкопічні мелодії у своїй голові, які переливалися з однієї півкулі мозку до другої, роблячи зупинку в мозочку...
— Я до тебе, полежу трохи, — сказав я мертвому і ліг біля нього...
Зазирнувши у його обличчя, я впізнав у ньому Дмитра Пансека, колишнього нашого старшину...
6
13 травня 1933 року наклав на себе руки Микола Хвильовий. Борець за щось-там із кимсь-там. Яскравий приклад ішіасу української літератури. Власне проти нього (не ішіасу, а Хвильового) я нічого не маю, але психічні захворювання, як виявляється, можна легко посилати на радянську систему.
У шістдесятих прадід Фєдя, одразу після народження у 62-ому мого тата, відмовився працювати на будьяких роботах, посилаючись на хрущовську відлигу, мовляв, немає на них усіх управи, але баба Шура завжди нагадувала йому про півроку, проведених у гебістів. Після цього прадід важко зітхав і починав читати самвидав... На той час усі жили дуже непогано. Навіть незважаючи на указ Хрущова про розформування мільйонного
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цього ви не знайдете в Яндексі», після закриття браузера.