Читати книгу - "Шлях Абая"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Юнаки мимоволі випростались на сідлах, немов відсахнувшись від холоду, яким повіяло на них від цих давніх могил.
Першим зворушено заговорив Дармен:
— Абай-ага… Чия ж це злоба зважилася на такий вирок?
— Хто їх убив? — не витримав і Магаш.
— Хто примусив людей вчинити це? — вигукнув Какитай.
— Той, хто був тоді главою наших родів,— відповів Абай,— кого ми шануємо як аруаха — духа наших предків: Кенгірбай.
Абай вимовив ці слова повільно, допитливо глянувши на всіх. Почувши ім’я Кенгірбая, Іїїубар здригнувся і неспокійно глянув на Абая. Всі слухали в тяжкому мовчанні. Тільки Дармен не стримався.
— Кого ж ми шануємо — аруаха чи ката? — з гіркотою запитав він.
Абай подивився на нього явно схвально, але Шубар хмуро спинив юнака:
— Годі, Дармен, думай, що говориш…
— Минуло сто років, але аркан на шиї казахської дівчини затягнувся ще тугіше,— знову заговорив Абай, пильно вдивляючись у Дармена. І раптом урвав свою мову: в погляді юнака він побачив натхнення, що пробуджувалося. Дарменові очі горіли й іскрилися, мов у яструба, що сидів на його руці. Здавалося, молодий акин так само поривається летіти.
— Абай-ага,— схвильовано почав він.— У мене є прохання. Напевне, кожен, хто проходив повз ці могили, проказував поминальні слова з корану. Нехай їхні молитви втішають дух безневинних жертв. Але дозвольте мені по-своєму пом’янути цих нещасних і тих, хто так само, як вони, й зараз страждає. Можна?
Слова Дармена начебто і не здивували Абая. Лагідно кивнувши, він сказав:
— Звичайно.
— Ось моя поминальна молитва за Єнлік і Кебека…
І Дармен заспівав тужливу, звучну пісню.
Він співав з натхненним сумом, і спів його зовсім не схожий був на той, що всі звикли чути у дружньому колі або на великих зібраннях. Спів був як скорботне, сповнене роздумів жоктау — пісня, яку співають про померлого, розповідаючи людям про його життя і вихваляючи його позитивні риси.
Обличчя співака-поета і всі нюанси його дзвінкого голосу виявляли, що хвилювало його душу потаємне й глибоке почуття. Він розповідав про тугу двох юних сердець, що пориваються одне до одного, ладних краще розстатися з життям, якщо воно не з’єднає їх:
Знай, без ума — бія нема;
В хаті пітьма — хати нема.
Коли в душі вогню нема,
Життя — тюрма, життя нема!
І хоч пісню, яку він співав, всі знали, вона звучала у нього по-новому — урочисто й зворушливо. Це була пісня кохання, яку нещодавно склав Абай: «Ти — зіниця очей моїх». Магаш і Какитай, цілком розуміючи натхненний порив Дармена, захоплено переглядалися.
Дармен співав недовго. Проспівавши чотири строфи, він глибоко зітхнув і замовк. Абай торкнув коня. Інші рушили слідом. Яструби на руках мисливців з шумом стрепенулися; повівши очима, вони оглядали тепер степ хижими, з золотим полиском очима, відшукуючи дичину.
Абай, заглиблений у думи, плин яких не перервав спів Дармена, розповідав далі те, що хотів сказати молодим акинам:
— Але ж аркан, який накинули на шию Єнлік, задушив не лише її. Ним задушено відчайдушний крик, що не встиг вирватися в світ… Чи не час хоч тепер розповісти народові таємницю цих двох могил? Чи не можна голосом Єнлік висловити таємницю дівочого серця, а устами Кебека — бентежний заклик мужньої душі, що стає на захист прав людини… Адже ж ви поети. Прислухайтесь: осінній вітер доносить до нас з імли часів скарги й стогін… Мені здається, натхнення треба шукати не тільки в радощах і в щасті, але і в гіркій долі народу, у пригнічених пориваннях його сміливих синів. Якщо слово забирає поет, хай воно скаже всю правду життя. Вірш, народжений правдою, мов той струмок, що його джерело на високій горі: він скрізь знайде собі дорогу. Чому б вам не скласти вірші про те, що ми пережили разом сьогодні? Хто з вас візьметься за це?
Дармен, зрозумівши думку Абая ще до того, як він закінчив, хотів назвати себе, але Шубар випередив його:
— Абай-ага, я напишу про це!
— Шубар сказав те, що було у мене на язиці,— вигукнув Дармен. — Напишу я.
— У тебе на язиці? — насмішкувато повторив Шубар.— Я сказав те, що було у мене на думці. Я кажу тільки свої слова, і вірші будуть тільки мої. Писатиму я!
— Ні, я!
— Ні, не ти! Я перший відповів Абаю-ага…
Абай посміхнувся. Засміялися й інші. Дармен звернувся до друзів, щоб розсудили:
— Нехай вирішує більшість! Але не забувайте, що свій намір я виклав піснею там, біля могил, ще до того, як Шубар сказав про це словами…
Магаш співчутливо кивнув головою.
— Оце-то доказ! — глузливо промовив Шубар.— Ну, скажи щиру правду: хіба в пісні був хоча б один твій рядок? Пісню склав Абай-ага! А я ще тоді подумав про все це і перший сказав слово «напишу»!
— Ти подумав, а я відчув це всією душею! — пристрасно заперечив Дармен.— Ти перший вимовив це слово язиком, зате я сказав його всім серцем! Нехай то була пісня Абая-ага, але хіба ти не зрозумів, що всі мої почуття, все натхнення звернені до пам’яті тих двох нещасних?
Єрбол, який щойно сміявся разом з Абаєм над запальністю сперечальників, приклав до лоба долоню і, вдивляючись примруженими очима кудись уперед, перебив їх:
— Ей, жигіти, самі ви нічого не вирішите! Дайте я скажу, кому з вас писати!
— Кажіть! — відгукнулись обидва зразу.
— Дивіться,— почав Єрбол, стишуючи голос майже до шепоту,— он там, біля пагорка, причаїлася зграя дрохв. Яструби ваші вже бачать їх. Пустіть птахів! Чий першим схопить дрохву, той і писатиме вірші.
Абай схвально посміхнувся. Шубар і Дармен, знаючи, які чутливі дрохви, так само шепотом відповіли Єрболові:
— Гаразд…
— Згоден!
Від’їхавши трохи вбік, вони махнули руками, випускаючи яструбів. Шубар, простеживши політ свого птаха, переконався, що він, піднявшись, одразу ж кинувся до зграї. Він рвучко обернувся до Абая:
— Значить так, Абай-ага? На цьому й порішили?
Абай, не кваплячись, відповів:
— Єрбол добре придумав… Але я додам ще умову: доки яструби летять до цілі, складіть на скаку кілька строф.
І він перший пустив коня риссю. Шубар і Дармен поїхали поряд нього обабіч, решта за ними. ІІІубар, очевидно, задоволений умовою, весело сказав:
— Згоден і на це, Абай-ага! Отже, про наших птахів?
Молодь, що вже приготувалася мчати навскач, щоб не пропустити удару яструбів, притримала ко^їєй, з цікавістю поглядаючи на Абая.
— Ні, не про них… Ви поети, то й покажіть, що думка ваша гнучка і швидка! Стара бабуся морозної зимової ночі заколисує онука під тужне
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях Абая», після закриття браузера.