Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ВІЙСЬКОВІ частини (сотня, курінь, полк, бригада, дивізія, армія) скрізь подаю з малої літери, як того вимагає сучасний правопис.
Приведено до норм українського правопису і власні назви частин, наприклад Запорозький корпус, а не Запорізький чи Запорожський.
Часом міняв структуру речення, наприклад "сотня, якої командир доповів" на "сотня, командир якої доповів". Подекуди доводилося йти на радикальніші кроки, наприклад в оригіналі було: "Того ж таки дня наказав командирам сотень, аби на добрих конях і не знаючих міру в п'янстві прислали до штабу полку 50 козаків". Тепер ця невдало сформульована думка звучить так: "Того ж таки дня наказав командирам сотень прислати до штабу полку на добрих конях 50 козаків, які знали міру в питті".
Виправлено й низку інших неоковирностей, наприклад "зроблення порядку" — "наведення порядку" тощо. Де було доречно, скорочував слова "був, було, були", якими автор зловживав. У реченнях чи абзацах, де Петро Дяченко раз по разу використовував слово "полк", часом змінював це поняття на "Чорні" чи "Чорні запорожці".
Розділ "Кінний полк Чорних запорожців" я розбив на декілька частин, давши їм назву, відтак втрачено первісну назву. Розділ "Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової" теж розділив на кілька частин, оскільки автор розповідає не тільки про бої під Лозовою, а й про бої під Полтавою, Кобеляками, в Теплику, Голованівську, події у Румунії, Заліщиках, Києві та десятках інших міст.
Короткий авторський "Вступ" вилучено через його схематичність. Планував використати його для додатка "Коротка історія полку Чорних запорожців очима Петра Дяченка", але так не завершив роботу через суперечливість дат.
Документи в додатках та спомини Григорія Макаренка, Василя Чабанівського, Володимира Левицького та наступних авторів подаються без змін, хіба впорядковано пунктуацію.
Всі виправлення, на які я наважився, не змінюють суті, духу і настрою твору, натомість увиразнюють те, що хотів сказати автор спогадів.
ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ
Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР
ВОЛИНЬ, КИЇВЩИНА, ПОДІЛЛЯ, ГАЛИЧИНА, ПОЛТАВЩИНА, ХАРКІВЩИНА І ХЕРСОНЩИНА БАЧИЛИ ЦИХ ВЕРШНИКІВ ІЗ ЧОРНИМИ ШЛИКАМИ, ЩО ЙШЛИ ВДЕНЬ І ВНОЧІ, І В ЗАМЕТІЛЬ, І В ДОЩ — УСЮДИ ШУКАЮЧИ ВОРОГА І ЗНИЩУЮЧИ ЙОГО НЕМИЛОСЕРДНО.
Петро ДЯЧЕНКО
З партизанів у регулярну армію
Зачатком кінного полку Чорних запорожців стала кінна сотня при 2-му Запорозькому полкові, яким командував полковник [Петро] Болбочан.
Кінну сотню, як і 2-й Запорозький полк, було сформовано в Житомирі по відступі з Києва. Разом із Німцями брали участь у боях за Київ, а далі [полк пішов] на Ромодан — Миргород — Полтаву. Командиром сотні був військовий урядовець [Іван] Благо. Сотня складалась із 3 чот: на 1-й чоті був хорунжий [Борис] Шевченко, на 2-й чоті — поручник Климко, на 3-й чоті — хорунжий Сисун; бунчужний — Гаєвський Хведір. Сотня налічувала до 50 шабель.
Старшини й козаки з російської армії переважно були піхотинці. Табору сотня не мала, бо тоді воювали переважно в потягах. Від Житомира до Полтави — в боях без відпочинку, тому не було змоги приймати охочих служити у війську.
У Полтаві полк простояв від 27 березня до 3 квітня 1918 р., що дало змогу значно поповнити свої ряди. Там же зголосився до штабу 2-го Запорозького полку і я зі своїми 12 партизанами — всі на конях і добре озброєні. Всіх нас прийняли до кінної сотні козаками — через брак старшинських посад. Я зі своїми людьми потрапив до 2-ї чоти поручника Климка.
Вже другого дня чота під командою поручника Климка була вислана в роз'їзд на м. Перещепина, а я зі своїми партизанами — в чоловий патруль. Перед містечком нас обстріляли. Залишивши частину патруля перед Перещепиною, я з рештою городами вийшов на тили ворога. Взяті у два вогні, червоні кіннотники змушені були відступити. Взяли 4 полонених, у тому числі й одного комісара. Полонених відіслав до командира чоти, а сам залишився вартувати. Повернувшись вечором, довідався, що поручник Климко звільнив полонених, взявши викуп із жидівського кагалу, бо серед полонених був один жид. Вчинок Климка не був нам, партизанам, до вподоби.
Вернувшись до Полтави, довідались, що Благо передав сотню сотнику Римському-Корсакову, бувшому кіннотнику російської армії. З квітня вийшли з Полтави на Харків і після бою в районі Люботина зайняли місто. Того ж дня під вечір до Харкова вступили й Німці. Полк — у резерві. До сотні зголошується багато добровольців, переважно старшини. Відчувається брак коней і сідел, яких чомусь не забрали з Полтави.
10 квітня 1918 р. посідали до потягів. 13 квітня прибули до Лозової, а 14 квітня після короткого бою зайняли Олександрівськ. 2-й Запорозький полк у повному складі побував на Хортиці, де на місці бувшої церкви поставили хрест із надписом: "Новітні Запорожці своїм предкам". В Олександрівську зустрілись з УСС і мали шану гостити в полку Василя Вишиваного.
18 квітня рушили потягами на Мелітополь, який по короткім бою був зайнятий нашою піхотою. Захворів поручник Климко, й обов'язки командира чоти почав виконувати я.
21 квітня передові частини Запорожців наблизилися до Сиваського залізничного мосту, який на світанку другого дня несподівано зайняла 1-ша сотня під командою сотника [Михайла] Зілинського (часом пишуть Зелінський. — Ред.). Кінна сотня брала чинну участь у наступі на Джанкой.
Після короткого побуту в Криму 2-й Запорозький полк на жадання німців мусів залишити півострів як "неукраїнську територію". До сотні прилучилося понад 50 кримських татар із кіньми і зброєю, але невдовзі вони вернулись у Крим.
3 травня завантажились у потяги і цілим полком прибули до Сватової Лучки на Старобільщині, де змінили Німців, і стали на охорону кордону.
З кінцем травня більшовицькі відділи кінноти силами до чоти, а часом і більші почали прориватися на наші тили і грабувати людність, вбивати священиків, учителів та інших. Полковник Болбочан наказав своїй кінноті відповісти тим самим. У цих наскоках у скорому часі була без конкуренції 2-га чота, яка робила рейди до 50 км на ворожі тили. Не завше "совхози" були без охорони, часом доводилось і з боєм вриватись, але чота, як усі сміливі, завше мала щастя і не верталась із порожніми руками, а зі здобиччю: зброєю, кіньми, досить часто приводила полонених.
Бої на Чернігівщині
У кінці вересня полк переїхав на Чернігівщину. Штаб полку і кінна сотня розквартирувалися в м. Воронок. Піші курені несли охорону вздовж кордону, змінивши Німців. Як у Воронку, так і у прикордонній смузі мешкали кацапи-старовіри, які на нас спочатку дивилися кривим оком, але з часом полюбили, бо козаки не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.», після закриття браузера.