Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Майже щоночі 2-га чота творить засідки вздовж кордону з метою ловити контрабандистів та комуністичних агентів, яких не жаліла для нас Москва. Засідки не завше були успішні, бо ті, хто переходив кордон, переважно не мали нічого при собі.
У розмовах з місцевим населенням довідалися, що цукор переносять у довгих кишках, пошитих із полотна, які обвивають навколо голого тіла. В першій же засідці затримали близько 30 жінок і дівчат, яких довелося перепросити та докладно обшукати, що дало понад 300 кг цукру. Такі полювання чота робила майже щоночі.
У скорому часі большевики почали провокаційні напади на наші відділи, що стояли на кордоні. Спочатку малими відділами, а потім сотнями і полками. Найчастіше нападали на 1-й курінь, проти якого стояли "землячки" — Таращанці й Богунівці. Ці напади курінь під командою сотника Зілинського, що був одним із найхоробріших старшин у війську, відбивав з великим втратами для ворога. У половині жовтня 2-га чота була приділена до 1-го куреня. Почалася тяжка служба. Від світа і до вечора чота — на патрулях, а вночі — постійно тривога. Треба признати: Богунівці й Таращанці билися добре.
Одного жовтневого дня пізно ввечері чота повернулася з розвідки, не встигли ще розсідлати і заоброчити (нагодувати. -Ред.) коней, як на східньому краю містечка [залунали] густа стрілянина, розриви гармат і "ура". Впродовж ночі пару разів атакували нашу піхоту, яка всі атаки відбивала. На світанку густі лави ворожої піхоти почали наступ не тільки зі сходу, а й з півдня та півночі. Телефонічний кабель зіпсований. Сполучення зі штабом полку нема. Десь о 9-й годині ранку всі застави відійшли в район церкви й цвинтаря, що на західньому краю містечка. Курінь оточений. Сотник Зілинський скликав нараду командирів сотень, на яку покликали й мене.
Командири сотень були такої думки, що найкраще пробиватися, залишаючи Картушин. Вислухавши командирів сотень, сотник Зілинський запитав, скільки маємо ранених, яких треба нести на ношах. Таких було понад 30 люду. Отже, поранених не кинемо, будемо боронитися далі, а пробиватися будуть кіннотники, які спровадять (приведуть. — Ред.) поміч, а ми до того часу протримаємося, набоїв у нас досить.
Завдання кінноти — яром, що починався за цвинтарем, виїхати з оточення, а натрапивши на ворога, шаблями пробити собі дорогу. їхати до штабу німецького полку, що стояв за вісім кілометрів від Картушина, та повідомити про бій куреня. Коротка команда — і чота рушила риссю в напрямі яру, а далі галопом. Ворожа піхота вже доходила до виходу з яру, ще пару хвилин — і треба було би пробиватись, а так дістали пару сальв із рушниць, якими було поранено двоє коней. Залишивши чоту із заступником, аби пантрував і тривожив ворога, я сам із трьома козаками погалопував до німецького штабу. Повідомив німецькому командирові полку про тяжке становище куреня і те саме полковникові Болбочану. Німці мали резервний курінь, який негайно вирушив на Картушин.
Перший раз нам, кіннотникам, довелось оглядати як союзникам наступ німецької піхоти. Ляндштурмісти — діди, а темп маршу як у молодиків. Дійшовши на лінію нашої чоти, Німці розвернулись у лаву і, не залягаючи та не стріляючи, рушили далі. За піхоту все робили тяжкі кулемети, скеровані вглибину, що давало можливість безперервного вогню. Опір червоних зламався. Німці прискорили ходу. Час від часу було чути "санітет!", а лава все посувалася, не затримуючись, уперед.
Пораненими опікувалися санітари. Ми, з бувшої російської армії, так не вміли. Перший поранений — і все зупинялося, щоб довідатися — хто? А довідавшись, з півдесятка землячків лишалося, щоб винести з поля бою. Не дай Боже поранених із десяток — і вже не було кому наступати.
Використавши відступ червоних, кіннотники проскочили тим же яром до куреня. Прибувши до сотника Зілинського, я попросив дозволу наступати разом із Німцями, бо був певний, що наш курінь залишиться і далі не піде. Від командира куреня почув, що його сотні, не чекаючи на Німців, уже переходять у наступ, а кіннотники забезпечать ліве крило. Пару хвилин — і курінь рушив у наступ, і то так бравурно, що ворог на цілій лінії почав відходити. Бракувало, правда, співдії вогню з рухом, бо всі кулемети були в першій лінії і не стріляли понад голови власної піхоти.
По виїзді на східній край Картушина побачили ми понад 20 трупів, роздітих догола, у страшний спосіб змасакрованих (понівечених. — Ред.). То застава 1-ї сотні билася до останку. Над'їхав сотник Зілинський зі своїм штабом. У тому часі з городів почали виходити в поле ворожі піхотинці, близько 50 люду. Давши їм можливість відійти від тинів, кіннота під проводом сотника Зілинського заатакувала. Полонених не брали. Помстилися за заставу з першої сотні…
У цій атаці був тяжко поранений у груди сотник Зілинський, а також двоє кіннотників.
У бою під Картушином 1-й курінь втратив понад 50 % свого складу — забитими і раненими. Найболючішою втратою полку було поранення сотника Зілинського, найхоробрішого старшини полку, що свого часу в Криму форсував Сиваш.
Кінна чота відвезла вбитих і поранених до Воронка, де мав відбутися похорон, у якому взяв участь німецький генерал дивізії, котрому було підпорядковано і наш полк. Під час похорону Німець зробив перегляд залишків 1-го куреня, а також нашої чоти, якій подякував за бій, а для мене знайшов і нашою мовою слова: "Ві кращій офіцер, дякую!"
Після цього бою полковник Болбочан затвердив мене командиром чоти, бо до того часу я був на підстаршинській посаді як чотовий.
Наступного дня після похорону мене вислали з патрулем на відтинок 2-го куреня. Виконавши завдання, патруль повернувся десь опівночі до Воронка. Дощ, темно, що й не видно кінських вух. їхали трактом, обсадженим і півсотлітніми липами. Коні йшли охоче, як звичайно додому, до теплої стайні. Десь уже поблизу Воронка мій кінь Ізгнанник почав хропіти та відходити назад, те саме робили й коні козаків. Я скочив з коня, бо був певний, що перед нами якась перешкода, яка страшить коней. Зробивши пару кроків, відчув, що хтось стоїть переді мною. Витягнув руку вперед і злапав когось теж за руку, мокру і холодну…
Зіскочило з коней ще пару козаків і при світлі сірників побачили з півдесятка повішених та якісь забудови. Здогадалися, що це цегельня, 4 кілометри від Воронка. Вивели коней у руках на тракт і там уже посідали. Не пройшло і півгодини, як знову опинилися перед повішеними. Пробував пускати інших коней, але блукання повторювалось. Так блукали ми до світанку. В'їхавши у Воронок, спробував пожартувати з козаків, що вони
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.», після закриття браузера.