Читати книгу - "Зоряні кораблі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перед заплющеними очима роїлися тисячі світил, пливли, незбагненних розмірів зоряні хмари, чорні завіси холодної матерії, велетенські віхті світного газу.
І все це простяглося на більйони й трильйони кілометрів, розсіялось у страхітливій, холодній порожнечі, а між окремими світами пролягли неймовірні простори, що в їх безпросвітному мороці мчать лише струмені потужних випромінювань.
Зірки — це величезні скупчення матерії, яку здавлює сила тяжіння і яка під дією надмірного тиску набуває високої температури. Висока температура збуджує атомні реакції, що посилюють виділення енергії. Щоб зірки могли існувати, не вибухали, утримувалися в рівновазі, величезна кількість енергії повинна вилучатися в простір у вигляді тепла, світла, космічного проміння.[4]І навколо цих зірок, наче навколо силових станцій, що працюють на ядерній енергії, обертаються зігріті ними планети.
У бездонних глибинах простору мчать ці планетні системи; вкупі з міріадами поодиноких зірок і темною застиглою матерією вони складають величезну, схожу на колесо систему — галактику. Іноді зірки наближаються одна до одної і знову розходяться на мільярди років, наче кораблі однієї галактики. А в незрівнянно більшому просторі самі галактики теж схожі на ще більші кораблі, що світять один одному своїми вогнями в незмірному океані пітьми й холоду.
Невідоме досі відчуття охопило Шатрова, коли він яскраво уявив Всесвіт з його жахливим холодом порожнечі, з розсіяними в ній масами матерії, розжареної до неймовірних температур; уявив собі непереборні ніякими силами відстані, незбагненну тривалість процесів, що відбуваються там, і те мізерне місце, яке посідають у них порошинки, подібні до нашої Землі.
І водночас горде захоплення життям і.його вищим досягненням-людським розумом— проганяло страшний образ зоряного Всесвіту. Життя, швидкоплинне, таке тендітне, що може існувати тільки на планетах, подібних до Землі, горить крихітними вогниками десь у чорних і мертвих глибинах простору.
Уся стійкість і сила життя — в його надзвичайно складній організації, яку ми ледве почали розуміти, організації, створеної мільйонами років історичного розвитку, боротьби внутрішніх протиріч, нескінченної зміни застарілих форм новими, досконалішими. В цьому сила життя, його перевага над неживою матерією. Грізна ворожість космічних сил не може перешкодити життю, яке, в свою чергу, народжує думку, що аналізує закони природи і з їхньою ж допомогою перемагає її сили.
У нас на Землі і там, у глибинах простору, квітує життя — могутнє джерело думки й волі, яке згодом перетвориться на потік, що широко розіллється у Всесвіті. Потік, котрий з’єднає окремі струмочки в могутній океан думки.
І Шатров зрозумів, що пережите ним уночі знову збудило заснулу силу його творчого мислення. Цьому запорукою відкриття, сховане в коробці Тао Лі…
Він діятиме далі, не боячись нового, хоч би яке неймовірне воно було.
Старший помічник капітана пароплава «Вітім» недбало сперся на поруччя, що виблискувало на сонці. Великий корабель наче заснув на зеленій воді, яка розмірено коливалася, поцяткована мерехтливими відблисками світла. Поруч густо димів довгий, з високим носом англійський пароплав, ліниво похитуючи двома білими хрестами масивних щогл.
Південний край бухти, майже прямий і чорний від глибокої тіні, зводився стіною червоно-фіолетових гір, посмугованих ліловими тінями.
Офіцер почув унизу важкі кроки і побачив на трапі містка масивну голову та широкі плечі професора Давидова.
— Чого так рано, Ілле Андрійовичу? — привітав він ученого.
Давидов примружився, мовчки оглянув сонячну далину, а потім подивився на усміхненого старшого помічника:
— Хочу попрощатися з Гаваями. Гарне місце, приємне місце… Чи скоро рушаємо?
— Хазяїна немає — оформляє справи на березі. А так усе готове. Повернеться капітан — одразу ж рушимо. Просто додому!
Професор кивнув і дістав із кишені цигарки. Він утішався відпочинком, днями вимушеного неробства, які рідко бувають у житті справжнього вченого. Давидов повертався із Сан-Франціско, куди їздив як делегат на з’їзд геологів і палеонтологів — дослідників минулого Землі.
Ученому хотілось вертатися додому на своєму, радянському пароплаві, і «Вітім» трапився дуже вчасно. Ще приємніші були відвідини Гаванських островів. Під час зупинки Давидову пощастило познайомитися з природою цієї країни, оточеної неосяжними водними просторами Тихого океану. І тепер, оглядаючись довкола, він відчув ще більше задоволення з того, що незабаром повернеться на батьківщину. Багато цікавих думок набралося за дні неквапного, спокійного роздуму. Нові міркування юрмилися в голові вченого, владно вимагаючи виходу — перевірки, зіставлень, дальшого розвитку. Та цього не зробиш тут, у каюті пароплава: немає напохваті потрібних нотаток, книжок, колекцій…
Давидов погладив пальцями скроню, що означало в професора скруту або досаду…
Трохи праворуч од рогу бетонного пірса якось несподівано починалася широка пальмова алея; густі перисті крони дерев вилискували світлою бронзою, прикриваючи гарні білі будинки із барвистими квітниками. Далі, на береговому виступі, просто до води підступали невеличкі зелені дерева. Там ледве похитувався блакитний із чорними смугами човен. Кілька юнаків і дівчат у човні, голосно сміючись, підставляли вранішньому сонцю свої засмаглі стрункі тіла перед купанням.
У прозорому повітрі далекозорі професорові очі розрізняли всі деталі близького берега. Давидов звернув увагу на круглу клумбу, в центрі якої височіла дивна рослина: внизу густою щіткою стирчало схоже на ножі срібне листя; над листям зводилось майже на людський зріст червоне суцвіття, схоже на веретено.
— Чи не знаєте ви, що то за рослина? — спитав зацікавлений професор у старшого помічника.
— Не знаю, — байдуже відповів молодий моряк. — Бачив її, чув, що це якась дивина в них… А скажіть, Ілле Андрійовичу, чи правда, що ви морякували замолоду?
Невдоволений тим, що тема розмови змінилася, професор насупився.
— Морякував. Та що з того? — буркнув він. — Ви краще…
Десь за будівлями ліворуч завив гудок і лунко розкотився по тихій воді.
Старший помічник одразу насторожився. Давидов здивовано озирнувся.
Той же спокій тихого ранку маяв над маленьким містом і бухтою, широко розкритою у блакитну далечінь океану. Професор зупинив свій погляд на човні з купальниками.
Смуглява дівчина, певно гаваянка, виструнчилася на кормі, привітно помахала російським морякам високо піднятою рукою і стрибнула. Червоні квіти її купального костюма розбили смарагдову склисту воду і зникли. Легка моторка швидко промчала в гавань. За хвилину на пристань виїхав автомобіль, з нього вистрибнув капітан «Вітіма» і бігцем подався до свого корабля. Низка прапорів злинула вгору і затріпотіла на сигнальній щоглі.
Захеканий капітан збіг на місток, стираючи просто рукавом білосніжного кітеля піт, що заливав йому обличчя.
— Що сталося? — почав був старший помічник. — Я не розберу цього сиг…
— Аврал! — гаркнув капітан. — Аврал! — і схопився за ручку
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряні кораблі», після закриття браузера.