Читати книгу - "Місто Боуган"

Боуган бодяжить пиво. Ми ж, урешті, стоїмо на широті коло шістдесяти градусів, зими тут люті, без внутрішнього вогню не вижити, а який же внутрішній вогонь без м’ясної дієти й питва рікою? Хай би під яким кутом стояли стрілки годинника, фабрики працюють, а серед робітників побутував звичай рушати після зміни у Допіль — трошки розвіятися. Хлопаки з броварень бредуть у світанковій імлі з задурманеними за цілу ніч від хмільних випарів очима, а тим часом хлопчаки з бійні від зорі до зорі вовтузилися по пахви у крові, завантажуючи вози м’ясникам із манівцівського ринку, аж ось ті вози нарешті покотилися масною бруківкою, везучи свою криваву кладь:

Гляньте, ось облуплені голови овець, ось жилаві окости свиней, ось лискучі підноси печінок і селезінок, реберець і нирок, легень і язиків — м’ясоїди в душі і серці, ми, боуганці, з’їдаємо все, до останньої крихти.

Ґант, чоловік широкоплечий, згорбився на ранковому холоді. Ричання приреченої худоби линуло, як трубний клич, — обори тягнуться ген уздовж берега. Ґант переступив через рівчак, у якому пінилася свіжа кров.

І як, питається, чоловікові мислити цивілізовано в такому місті? — спитав себе він.

Він не підводив погляду. Не час нюні розпускати, він має діло. У нього було таке лице, на якому прикмети віку легко проступають і легко відступають. Інколи виглядав як хлопчик, інколи — як ветхий старець. Норов у Ґанта ще той, хоч п’явок став. Настрій аж зашвидко змінюється. Звідси й його обережність. При ньому був міх густого вина. Він відкрутив кришечку і сьорбнув життєдайного пійла, як ліків. У Ґантові, звісно, текла кров пайкі[4], навіть ім’я про це свідчило, ну але хто ж у цьому місті не має в собі тої крові. Ви тільки подивіться на нашу поведенцію — горбимося, крокуємо войовничо, туманні очі кольору ліщини — добропорядних офіцерів з таких не буде. Раз ми вже заговорили про кості, то в Ґанта кості старі. Він був на п’ятдесят років ближчий до раю, ніж при народженні.

А життя все котилося вперед і котилося.

Червонолиці юнаки сунули розсміяними парочками і щасливими трійками до пішохідного мосту. Боуганські панове зазвичай приземкуваті і кремезні, міцно стоять на ногах. Димопіль — їхній понурий рай. Тут є одна приказка про чоловіка, який котиться вниз:

Ото, кажемо ми, йде хлопака вже до Допільського мосту.

Горбатий міст збудовано з вапняку з Великої Пустки. Ґант ступив на нього, і зійшов до найвищої точки над чорною водою, над млосним плином річки Боуган, і спустився в Димопіль. У кожного району — свій упізнаваний дух, своя мелодія, і в нього серце стислося й душа раптом затрепетала не в такт, як буває, коли ступаєш у цю дільницю.

Димопіль розрісся своїми генделиками, своїми макаронними, своїми салонами, де лоскочуть п’яти. Своїми вогкими монопольками, своїми фетиш-студіями. Своїми стрілялками та хвойдарнями, своїми букмекерськими. Всі вони тісненько тулилися одне до одного на вузеньких вуличках. Старі похилені димарі шалено шкірилися на кутні проти ранкового неба. У світанковому присмерку вулиці наповнилися знайомими обличчями. Ґантові раптом здалося, ніби він ніколи нікуди звідси не йшов. Може, він ще й вкурить всі тутешні комбінації. Може, та дівчина з роду Цзинь усе йому пояснить.

Ґант поквапом озирнувся через плече — інтуїції треба довіряти — і побачив, що муніципальник з потяга сів йому на хвіст і явно протверезів. Отже, його вже засікли. Ґант дорікнув собі за те, що так повівся. От свята невинність! Хоча те, що за ним ходять назирці, трохи навіть полегшує ситуацію. Це свідчить: його ім’я ще щось та й значить. Він спинився й перепочив, зіпершись на стінку генделика. Муніципальник теж зупинився й почав невимушено розглядати брудні листівки.

Щоби скинути хвоста, Ґант зайшов у хвойдарню, де його оповив коронний допільський запах — предковічна суміш мазі від висипів і дурману з Великої Пустки, копійчаний запах.

Він заплатив таксу вишкіреній курвомадамі, і піднявся до ничок нагорі, і там на рогожі кінчив разок із північнячкою — чи то пак прикінчив час.

— Тобі самотньо? — спитала вона.

— Так самотньо, шо готовий собі мізки видерти, — сказав він, а вона засміялася й підкурила йому косячину. — А ти в нас ше та штучка? — спитав, глибоко затягуючись.

— Хочеш іще прокинути?

Коли знову вийшов на вулицю, муніципальника ніде не було видно, й Ґант рушив до Го Пі. Місто сяяло в новому ранковому світлі, овид мрів у серпанку, але Ґант знав, що наша ціль і наше прокляття — це те, що лежить далі, поза цим усім.

Далі тяглася Велика Пустка.

Шлюб

Правили Гартнетти з готичної хати на Бовісті — ребристих і неоковирних старих руїн, вишкірених кутами й димарями. Вузькі високі вікна дивилися з осудом, дах поріс плющем, добре допасована цегла у блакиті пізнього жовтневого ранку відливала медвяним. Вона стояла в ряду бундючних старих хат на зеленому бульварі над бовістинськими кручами. Боуганські достойники будували свої бовістинські резиденції тилом до міста, хоча гроші, на яких стояли будинки, вицідили саме з його вулиць, але Логан Гартнетт із дружиною народилися на Манівцях і на даху, у тіні димарів розбили садочок — із видом на улоговину міста, ніби на знак ностальгії. Там вони проводили силу часу.

Погляньте на них у ранковому світлі — такі елегантні, такі бездітні.

Логан сидів за кованим столиком. На ньому були високі шнуровані черевики кольору бичої крові, зумисне м’яті димно-сірі шкари й тонкі шкіряні підтяжки на світло-синій сорочці. У приватному житті він схильний до сумнівів. Він грів руки об чашку чаю й дивився на дружину.

— Вештаєшся містом, дівчино?

— А ти чого питаєш?

— Питаю, та й усе, Маку.

— А ти хочеш, щоб я тобі, блін, за кожну хвилину звітувалася?

Маку — скорочено від Іммакулата, і у позирку краєм її ока жарить іберійське полум’я. Її батько, португалець із рибальського судна, кинув якір у боуганськім білім світі. Побрався з манівцівською, але Маку — смаглява, тонка, з граційною поставою — несе в собі його спадковий смуток. Одне її око завжди наполовину повернуте назустріч іншому, але виглядає привабливо.

— Я просто питаю, чи ти буваєш у місті.

— А як же не бувати.

— Із ким бачишся у місті?

Ранок був прохолодний, тож вона вдягла приталену безрукавку з лисячого хутра. Вона поралася з секатором коло трояндових кущів, що вилися на стіні. Питання проігнорувала. Іноді їй хотілося заколоти вже саму думку про нього. Просто поміж лопаток — солодкий укус боуганського шкелпа на вісім дюймів. Але він такий