Читати книгу - "Київ — New York"

Я закинула навчання, назавжди забувши про золоту медаль, яку мала отримати. Раніше я уявляла собі, як отримаю атестат, а мої батьки, сидячи в першому ряду старенького актового залу школи, аплодуватимуть мені й гордо всміхатимуться одне до одного. Мама у вечірній сукні із зібраним у гульку волоссям. Тато — у строгому чорному костюмі... Але я більше не мала батьків, а отже, не мала і мрії.

Через тиждень повної бездіяльності стало зрозуміло, що депресія мені не допоможе. Я вийшла зі стану абсолютної апатії несподівано для самої себе, коли перерила всі ящики своєї келії й виявила, що їжа закінчилася. І тут зі мною сталося те, чого не траплялося ніколи раніше: мене охопив напад нестримного гніву. Я влаштувала справжній погром: перевернула шкереберть увесь свій нехитрий скарб, сипала прокльонами, жбурляла порожні скляні банки об стіну, навіть не намагаючись ухилитися від осколків, які рикошетили в мене. Я зупинилася лише на мить, коли зловила своє відображення в уламку мутного дзеркала й раптом злякалася порожніх злісних очей із чорними синцями на витягнутому через худорлявість обличчі. У дзеркало полетів останній уцілілий кухоль.

Розбивши весь посуд, я переключилася на меблі й без зусиль розправилася зі столом і хиткою табуреткою. Я кричала, бігаючи по кімнаті, раз-у-раз ударяючись об стіни, відчиняла вікно та намагалася залізти на підвіконня, але якась невідома сила й далі втримувала мене на землі, і я знову падала в кімнату. Я немов із глузду з’їхала: розмазувала брудними руками сльози на обличчі й каталася по підлозі.

Знесилилася так само раптово. Не змогла навіть дійти до ліжка. Згорнувшись калачиком, я заснула на уламках свого божевілля.

І тоді мені вперше наснилася мама. Я навіть не знаю, чи був це сон, чи лише замальовка моєї хворої уяви. Але мені раптом привиділося, що одна зі стін кімнати стала прозорою. Вона поступово блідла, розчиняючись як туман, і незабаром зникла зовсім. За нею виявилася зелена лука, у центрі якої стояла моя матуся. Вона була так близько, здавалося, я зроблю лише крок — і опинюся поряд із нею, назавжди покинувши сіру розтрощену кімнату. Її розпущене довге волосся переливалося на сонці, а легкий вітерець ворушив тоненькі пасма. Мама всміхалася, перебираючи поділ кольорової сукні, але в її очах я бачила тривогу. Я сіла, а потім запитала її:

— Навіщо ти пішла? — Я розуміла, що говорю ображено й навіть злісно, але нічого не могла із собою вдіяти.

— Так було потрібно. Мене покликали. — Її голос був м’який і ніжний. Він нітрохи не змінився відтоді, як вона стала лише частиною моїх спогадів. — Колись ти зможеш зрозуміти. І перестанеш злитися.

— Колись? — перепитала я. — А що зараз? Що тепер мені, по-твоєму, робити? — Я відчувала гарячі сльози на своєму обличчі. Нічого дивного. Я так хотіла, щоби мої батьки знову були поруч. — Ви пішли, забравши із собою моє життя, і прирекли мене на це жалюгідне існування. Як ви могли кинути мене саму?

— Усе буде добре! Ми завжди будемо поруч. Ти тільки згадай, чого я тебе вчила.

Не слухаючи маминих слів, я підвелася з підлоги, зробивши крок назустріч до неї, і тієї миті моя сіра реальність поглинула частину соковитої зеленої луки і яскраво-синього неба. Я хотіла обійняти маму, торкнутися її руки. Але чим ближче я підходила, тим далі опинялася вона.

— Стривай! — крикнула я щосили.

— Ти не зможеш, — відповіла вона тихо й сумно зітхнула.

Не бажаючи здаватися, я подалася вперед. Здійнявся сильний вітер, і стрімкі вихори повітряних потоків закружляли навколо мами, дроблячи її на піщинки, відносячи за розмиту лінію горизонту.

Я прокинулася від власного плачу. Ані злості, ані гніву не залишилося. У мені народжувалися якісь інші, ще не зрозумілі почуття.

Вранці я почала малювати. Це були невмілі, нікому не потрібні картини. З нечуваною наполегливістю, пропускаючи повз вуха глузування сусідів по гуртожитку, я носила продавати їх на Андріївський узвіз.

Малювати мене з дитинства вчила мама. Вона казала, що малюнок вийде щирим, а отже, цікавим, якщо довірити аркушу свій настрій — малювати те, що відчуваєш.

У той час мої картини були похмурими й навіть приреченими. Я майже не використовувала фарб, малюючи тушшю або олівцем. Це були самотні порожні вулиці, перехожі, що мокнули під дощем, недобудовані мости, покинуті будинки. Я виплескувала на папір свій біль. Малюючи чужу самотність, я забувала про свою. Картини допомагали мені вижити: варто було першому штриху лягти на білий аркуш — і я починала існувати в іншому, вигаданому мною світі. З часом я знову повернулася до фарб, і від яскравих відтінків робилося тепліше.

Я отримувала справжнє задоволення, сидячи поруч із бородатими художниками, які розпивали портвейн. Я розглядала їхні роботи, які користувалися попитом, та намагалася перейняти досвід. Іноді випадкові перехожі за безцінь купували й мої картини. Навряд чи комусь насправді подобалася моя творча діяльність того часу. Скоріш за все, вони робили це через жаль. Напевно, я і виглядала жалюгідною. Погано вимите волосся (шампунь тоді був недозволеною розкішшю для мене), заляпані фарбою безрозмірні футболки, що дісталися у спадок від тата, розтягнуті джинси. Маючи метр сімдесят два зросту, я важила заледве сорок два кілограми. Мені завжди доводилося обирати, що купити — фарби чи продукти. І я завжди обирала фарби.

Постійні мешканці Андріївського узвозу не любили новеньких, але мене чомусь терпіли. Можливо, вони не відчували в мені конкурента, а може,