Читати книгу - "Війна очима дитини"

Не корились новій владі жмеринчани, хоч зовні все було, як і до війни: старі чоловіки, які не були мобілізовані до лав Радянської Армії з початком війни, ходили примусово на різні роботи в дерев’яних довбанках на ногах, або в гумових — із скатів автомашин чунях, жінки працювали в колгоспі — окупанти залишили їх, бо сподобався їм такий спосіб господарювання селянина на землі: легко восени забрати все вирощене на користь державі.

В Жмеринці та районі з перших днів окупації були створені підпільні антифашистські групи: в локомотивному депо під керівництвом М. С. Пархоменка, в вагонному депо — під керівництвом К. О. Квятковського, на електростанції під керівництвом К. Грішина та С. Бубновського.

Восени 1942 р. сформувалась підпільна організація «Радянські патріоти», яка під керівництвом К. Грішина і Навроцького випускала газету «Червоний партизан», членами організації були брати Ліздіни, Герберт і Віктор, О. Добровольська і інші. Про їх діяльність дізналися жмеринчани у післявоєнні роки.

Мені довелося вчитися з донькою О. Добровольської, від неї я вперше почув про діяльність підпільників (вже після визволення міста).

В липні 1943 року більшість з підпільників була заарештована, їх відправили в Тираспольську в’язницю і розстріляли.

В повсякденних страхах і злигоднях минули 1942-1943 роки. Пошепки говорили дорослі про бої під Москвою, Сталінградом, про діяльність партизанів.

На різдвяні свята 1944 року почули гарматні постріли під Жуківцями і Сідаво. То були перші радянські танки, які прямували на Жмеринку, але були зупинені гітлерівцями і розстріляні. Загинуло і кілька чоловік цивільного населення, в тому числі і мій двоюрідний брат Матвій, який гостював у родичів в Сідаво.

Привезли його в Малу Жмеринку, труну поставили в сільській церкві. Я бачив до того смерть матері, тітки, та по-іншому сприйняв цю насильницьку смерть — «вбили!».

Окупація тривала ще до 17 березня. В цей день воїни 151 стрілецької дивізії підійшли до міста з південного заходу, зайняли село Малу Жмеринку. Кілька солдат зайшли в хату, роздяглися, дістали їжу, бабка наварила їм картоплі, повечеряли (і я з ними!), а потім заснув міцним дитячим сном.

Вранці, коли проснувся, в хаті було пусто, бабка десь поралась надворі, і я, не порадившись з нею, вирішив йти додому, до рідної хати — вона на межі між містом і селом.

Пішов безлюдною дорогою, десь у місті чулась стрілянина, та я на неї не зважав.

Завітав до тітки Олександри, вона жила в хаті діда по матері, нагадувала шевченківську в Моринцях, тітка завжди боялася, що на неї впаде колись стеля, яка за століття вигнулася дугою. На земляній долівці, накрившись шинелями, спали солдати, тітка сиділа біля холодної печі, жестом наказала мовчати, щоб не розбудив! Причинив скрипучі двері, пішов своєю дорогою. На Різдво того року випав гарний сніг, але скоро розтанув, а в ті дні земля була суха, підмерзла.

Біля воріт однієї з хат на пагорбі побачив ровесника, який запропонував пограти в цурки. Охоче погодився. Зайшли за хату, взяли біля дровітні сокиру, вирубали палки, зробили цурку, накреслили коло — гра розпочалася.

Садиба — на горі, звідти добре видно залізничний вокзал, місто, парк культури.

Несподівано гримнув постріл. За ним другий, третій, біля нас цвьохнули одна за другою кулі, хтось із дорослих, що нагодився в цю мить, гримнув, щоб тікали до хати. Товариш послухався, а я, подумавши трохи, вийшов за ворота і пішов-таки додому. Не пам’ятаю, чи чув ще постріли, але чомусь вразила дорога: ніде ні душі. Спустився вниз, підходив до місточка через знайомий рівчак. Аж раптом застукотів кулемет, розривні кулі, наче великі дощові краплі на тихому плесі води, зривали навколо землю, і я, зойкнувши до Бога, закрив руками голову і побіг вперед, назустріч смерті.

Та вона, зареготавши, мабуть, з моєї безпорадності, змилостивилась наді мною і залишила жити. Забіг у хату Сави Глухенького. З переляку не міг вимовити ні слова. А коли перевів дух, побачив на лежанці біля печі бліду, з закритими очима, загостреним носом, якусь людину. Поряд з нею сидів господар, витягнувши перев’язану ногу. На руках він тримав трирічну доньку Зіну, старший син Іван стояв біля матері з квартою. Під припічком, зігнувшись, сиділа стара жінка, в ній я впізнав свою тітку Ганну. Вона теж попала під обстріл, але здогадалась впасти на землю і «по-пластунськи» добралася до хати. Коли отямився, розповіли, що дві години тому, коли стрілянина в місті збільшилась, вони вирішили тікати далі, в село. Та тільки спустились доріжкою, роздався постріл, зойкнула і схопилася за груди жінка. Чоловік підхопив її на руки, непритомну потягнув до хати, стрілянина тривала, він відчув пекучий біль в нозі, крикнув дітям швидше тікати в хату.

Здерши з дружини заюшену кофтину, перев’язав прострілені груди, а потім і свою ногу.

Знову почалася стрілянина, вибухи снарядів, але мені здавалося, що тут, в хаті, серед людей, хоч і переляканих і поранених, я в повній безпеці.

Почулися стрімкі кроки під вікном, в хату зайшов сусід — Андрій Заболотний, він запропонував всім перебратись до нього в погріб, там, мовляв, буде безпечніше. Та в цю ж мить здригнулася земля. Задзвеніли шибки, сусід вискочив із хати, а коли через кілька хвилин повернувся, повідомив, що снаряд влучив саме в той погріб, куди він пропонував нам перебратися.

Стемніло, ми з тіткою вибрались з хати (поранені хазії не могли її залишити), а ми городами побігли в село, добралися до родичів, з переляку залізли в льох, посідали на картоплю, на ній і заснув.

А вранці, коли вибрався з безпечної схованки, побачив на подвір’ї кількох чоловік. Невеликий сніжок припорошив землю, небо було похмуре. Було тихо, люди говорили, що німців уже вигнали з міста! Коли так, подумав я, тепер піду-таки додому, бо