BooksUkraine.com » Сучасна проза » Дзеркальце, моє дзеркальце 📚 - Українською

Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

181
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Дзеркальце, моє дзеркальце" автора Кара Делевінь. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 78
Перейти на сторінку:
я роблю, щоб почуватися собою. Зайвий ґвалт мені не потрібен.

Задовго до цього мені стало зрозуміло, що мої батьки мені не допоможуть, не врятують мене, не полагодять. Вони обоє так зациклилися на саморуйнуванні, що ми з моєю молодшою сестрою Ґрейсі всього лише випадкові жертви. Хочете вірте, хочете ні, але варто було мені це збагнути, як життя одразу стало простішим.

Звісно, нелегко ігнорувати те, що мати ненавидить мене, а тато – моральний виродок. Але мені непогано вдається.


2

У кімнаті царює Роуз, спопеляючи тих, хто вирішив, що на бас-гітарі можна навчитися грати за тиждень, єдиним поглядом.

– Господи, Тобі, ти так спаскудив ті баси, що все життя мені будеш огидний, – каже Роуз своїй останній жертві. – Невже ти й дівчину так пестиш?

– Пробач, друже, – знизує плечима Лео. – Але, може, тобі краще… триматися від інструмента подалі?

Коли Тобі виходить, його рожеві щоки палають. Я визираю в коридор і витріщаюся на чергу. А черга там є. Колись мені лишалося тільки тулитися в куточку недоладним непотребом, якого ніхто не помічав, а тепер люди стоять у черзі, щоб стати частиною моєї групи. Відчуття водночас приємні й не дуже. Це Ней допомогла нам зібрати групу, з нас усіх вона пише найкращі пісні, вона душа всього цього. Саме завдяки її мелодіям, завдяки її словам люди зупинялися й слухали. А тепер ці люди стоять у черзі, щоб її замінити. Мені потрібна ця група, вона мені необхідна. Думаю, саме вона робить із мене таку офігенну паскуду.

Кандидати відпадають один за одним, і я спостерігаю, як вони йдуть, почуваючись безпечно за своєю установкою, аж поки не лишається лише два претенденти.

Та дівчина, Емілі, симпатична й прикольна. Не така сексуальна, щоб здатися без бою, але досить сексуальна, щоб цілий день спостерігати й писати вірші про її волосся й іншу дурню.

Тієї ж миті, коли Емілі прочиняє двері, я розумію, що Роуз нізащо на це не погодиться. Їй навіть не треба нічого казати, в її очах просто миготять блискавки. У нашій групі сексуальна красуня вона, і на двох тут місця не вистачить.

А шкода, бо, коли Емілі починає грати, я одразу ж відчуваю, що Емілі крута, чую, як вона вливається в мій ритм, потрапляючи якраз між ударами паличок. Це круте відчуття, справді круте, воно зближує. Я ловлю себе на тому, що дивлюся їй у вічі й посміхаюся, бо, тільки граючи на барабанах, я можу показати дівчині, що вона мені подобається, й не захотіти померти. Вона посміхається у відповідь, і не встигаю я й оком змигнути, як одна з паличок висковзає з рук і падає на підлогу.

– Вибач, люба, – каже Роуз, навіть не дивлячись на Емілі. – Не дуже виходить, угу. Але гарна спроба.

Емілі нічого не каже, просто суперкруто знизує плечима й посміхається мені ще раз, перш ніж піти.

– Мені вона сподобалася, – кажу я. – Можна мені її взяти?

Роуз сильно штурхає мене в біцепс, і біль віддає у плече. Ця дівчина може вдарити як слід.

– Господи, Роуз, склади зброю!

– Це ще не зброя, це якісь водяні пістолети.

Вона хитає головою.

– Трясця тобі, Редлі, не вистрибуй зі штанів. Прослуховування не для того, щоб за кожною шльондрою упадати.

– Емілі не шльондра, – каже Лео. – Мені вона сподобалася.

– Та ви просто вилупки стурбовані. Як цицьки побачите, так вас одразу можна голими руками брати.

Ми з Лео обмінююмося поглядами, стримуючи усмішку.

– А хіба ти не так прославилася в школі? – бурмоче Лео собі під ніс, і Роуз відпускає йому запотиличника.

Наступним заходить Лекредж, восьмикласник, що забрів сюди навмання. Він нагадує мене у тринадцять років – геть не розуміє, як виживати в джунглях нашої школи. Його бас-гітара чи не більша за нього, але принаймні він добре грає на базовому рівні. Не так добре, як Емілі, і близько не так, як Наомі, але покатить. Здається, що йому доведеться впоратися, бо нікого більше не лишилося.

– Отже, Лекредже, я покажу тобі басову партію «Заморочки», добре? А потім…

– Народ, можете на хвилиночку перерватися? – раптом виявляється, що посеред кімнати стоїть містер Сміт, і вигляд у нього такий, ніби роздряд електричного струму змусив його виструнчитися й не дає зійти з місця. Такого виразу обличчя, як зараз, у нього ще ніколи не було – він ніби дізнався про наближення апокаліпсису. Мене це лякає. Всередині все стискається й тремтить. Щось погане, він скаже щось погане.

Усі мовчать. Усі мусять мовчати. Відчуття таке, ніби повітря навколо нас загусло, а час завмер, злипнувшись у моїх легенях. Я не можу дихати. Ми всі знаємо, що він зараз скаже.

– Її знайшли? – зсередини мене виривається шепіт, і звучить він так, ніби я на відстані світових років звідси.

Він киває, не в змозі дивитися нам у вічі.

– Вона?.. – це вже голос Лео, який пильно дивиться на Сміта, чекаючи, коли меч упаде.

– Вона… – на мить здається, що містеру Сміту перехопило подих, він киває.

Нарешті він дивиться на нас очима, повними сліз, – рот його скривився, і до мене не одразу доходить, що він… посміхається.

– Вона жива, – каже він.

3

Ґрунт вислизає у мене з-під ніг. На мить перед моїми очима виринає її обличчя, таким, яким воно було, коли ми бачилися востаннє, як вона посміхалася, як світилися зсередини її очі – і все, чого мені хочеться, – просто бути з нею.

– Так а де вона? – вистрелює Роуз. – Нам треба до неї, зараз, зараз же. Де вона? Вона вдома? Тут? Вона тут?

– У Сент-Томасі, – каже містер Сміт.

– Чорт, – хитає головою Роуз.

– У лікарні? Що з нею сталося? – це вже я.

– Хтось її скривдив? – Лео стискає зуби. – Хто її в біса скривдив?

– Послухайте… – Містер Сміт виставляє руки вперед, ніби намагаючись заспокоїти розбурханий клас дітей. – Я знаю, що прийняти це нелегко, і тому хотів, щоб ви почули це саме від мене. Я поговорив із вашими батьками, і вони дозволили мені відвезти вас до лікарні, щоб ми дізналися більше. Але я мушу дещо вам сказати…

– Де вона була? – питає Роуз, не даючи йому закінчити речення. – Вона ж, напевне, сказала, де була?

– А вона пояснила чому? – голос Лео тихий, сповнений люті. – Вона пояснила, чому втекла?

– Що з нею

1 ... 3 4 5 ... 78
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркальце, моє дзеркальце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дзеркальце, моє дзеркальце"