Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

він, куйовдячи волосся, від чого воно настовбурчується білявими пасмами. – Але повірте, якщо ви зараз це покинете, то потім пошкодуєте. Ви вчотирьох… ви втрьох… я так пишаюся вами й тим, що ви робите разом. Я не хочу, щоб ви втратили це, заради вас самих і заради Ней. Тепер ви мало чим можете допомогти Наомі, але дещо ви можете зробити, щоб люди пам’ятали її ім’я, поки вона не знайдеться. Можете зробити так, щоб її не припиняли шукати. У мене є ідея – ми влаштуємо концерт, тут, у школі. Зберемо гроші, щоб допомогти її родині продовжувати пошуки, дамо цій історії розголос. Змусимо весь світ поглянути на нас і побачити, як ми хвилюємося. Ось, що я хочу зробити, народ. Але без вас я не впораюся. Допоможете?

Ну і так, звісно, ми сказали, що ми в ділі. Це єдине, що ми могли зробити.

Ми рухалися вперед, утрьох, усе літо, але концерт уже от-от, а ми лише збагнули, що треба зробити. Нам треба знайти нового басиста. Трясця.

Наомі була… і є… найкращою басисткою, з якою мені доводилося грати, що дивно, бо вона ж дівчина, а дівчатам це рідко вдається. Це не сексистське твердження, це просто факт. Для того, щоб грати на басах, потрібно повністю змиритися з тим, що будеш невидимим, а дівчатам – ну, нормальним дівчатам – подобається, коли на них дивляться.

Але треба якось пережити сьогоднішній день. Зберися, ганчірко! Витягаючи себе з ліжка, я дивлюся на гору пожмаканого одягу на підлозі.

Це прокатило б для Лео: чувак просто вилазить із ліжка й уже має вигляд як треба.

Він бере до рук гітару так, наче він сам Господь Бог, і дівчата моляться на нього, як на Всемогутнього. Мені здається, що це несправедливо, ну правда, що в шістнадцять років усе вже при ньому, наче він так і народився: з прекрасною статурою, глибоким голосом, високий і м’язистий.

А от я, я ще на стадії гидкого каченяти. Я живу в гидкого каченяти, я і є гидке каченя. Якби для цієї стадії вигадали смайлик, він мав би точно такий самий вигляд, як я. Я майже не сумніваюся, що лишатимусь у цій стадії, коли мені буде сорок п’ять і я буду майже при смерті.

Я хочу мати крутий вигляд, але крутий, як у Лео. Проста біла футболка, джинси, ху’ді й бездоганно білі високі кросівки – не та крутизна, якої я можу досягти. Я взагалі ніякої крутизни досягти не можу, окрім тієї, що дає мені дружба з Лео.

Роуз теж знається на тому, як мати добрий вигляд, але вона справжня красуня, а красуням ніколи не доводиться докладати зусиль. Темно-каштанове волосся, пофарбоване в білий, але не до коренів, не така худорлява, як деякі дівчата: цицьки й стегна Роуз міцно тримають хлопців Темзької загальноосвітньої школи в її сітях.

Але це ще не все: вона носить на собі бісову тонну косметики, попри те що без неї вона симпатичніша – а може, в цьому й прикол. Вона начісує волосся й навмисне дірявить колготки. Роуз знає, який ефект має її зовнішність і дозволяє цьому бути, заряджаючи повітря статичною електрикою й детонуючи мільйони маленьких вибухів навколо себе, куди б не йшла.

Інші дівчата зі шкіри пнуться – так хочуть бути схожими на неї, але таких, як вона, більше немає, тому що, клянуся, Роуз єдина дівчина, якій на все покласти.

А коли вона співає… стіни тремтять. Очі засвічуються зеленим. У хлопців встає.

У неперевершеній четвірці нашої строкатої родини ми з Наомі були… ми з Наомі схожі найбільше. Якщо Лео та Роуз усі такі «чхати на всіх, ми королі шкільного балу», то ми з Ней завжди були Сюзеренами Схибнутих.

І коли я думаю про Ней в її окулярах у товстій оправі, які затуляють її серцеподібне обличчя й ховають ніжні карі очі, я пишаюся нею. Те, як вона носить сорочки, застібаючи їх на всі ґудзики, і спідниці в складку, не такої довжини, як в усіх. Її зручні туфлі, начищені й зашнуровані. Під шаром навмисних невідповідностей та дивних рішень, вона була наскрізь – безкомпромісно, як «полонених не беру» і «не сприймаю лайна» – справжньою.

Часом ми з Наомі ходили в обід до бібліотеки, де просто сиділи собі й читали. Тихо й нерухомо. Там було так спокійно. Вона ловила мій погляд, визираючи з-над книги й скидала брову, коли якийсь зубрило з дев’ятого класу проходив повз, і ми всміхалися одне одному, двоє скептичних суперзануд, що їм якимсь дивом пощастило опинитись у виграшному становищі.

А коли вона грала… як то було добре, вона грала краще за найкращого басиста на світі. Ми з нею – бас і барабани – неймовірно тонко вирізьблюючи ритм для решти, були серцебиттям групи.

Я не можу заморочитися своїм сценічним образом, тож пофіг: картата сорочка, джинси, біла футболка під спід – моя стандартна уніформа. Стиль дроворуба, як каже Роуз. Принаймні тепер, коли, зголивши майже все волосся, мені не треба думати ще й про нього.

Морквяне бадилля.

Ґарфілд.

Руда потвора.

Всі ці прізвиська мені дали лише за руде волосся, ні, не просто руде, а кучеряве ще й до того ж. Господи, все моє життя моя голова видавалася такою, ніби призначена для биття. Роуз казала, це можна виправити. Їй кортить намастити мені на волосся якоїсь речовини й вирівняти його. А я кажу: «Ем, ні». Приблизно раз на три дні вона пропонує мені пофарбуватися в чорний, але я знову відмовляюся. У мене руде волосся, змиріться вже.

До того ж, якби волосся в мене було чорним, мене б уже не можна було кликати «Редлі», а моє прізвисько – найкрутіше, що в мене є.

Але напередодні зникнення Ней мене дуже коротко підстригли. Нікому нічого не сказавши, йду собі до барбершопу й прошу поголити мені скроні й потилицю та лишити довгого чубчика, який падав би мені на очі й підстрибував, і метлявся б як навіжений, коли я сиджу за барабанами. Побачивши мене, мама кричала мало не годину. Я не жартую, вона сказала, що я маю такий вигляд, наче щойно з в’язниці суворого режиму.

Коли тато повернувся з однієї зі своїх нічних нарад, вона кричала на нього за те, що він не кричить на мене. То було гірше, ніж коли мені пробили чотири дірки у вусі, тож тепер я не завдаю собі клопоту розповідати їм про те, що