Читати книгу - "Найближчий (ЛП)"

— Тобі варто вирушати просто зараз. Я сама тут приберу.

Він ще раз поцілував її, поклав тарілку в раковину, взяв ключі й вийшов за двері.

Коли його машина від’їхала, Кейт трохи посиділа у тиші, а тоді встала і змусила себе зайнятися посудом. Покінчивши з цим, пішла у вітальню і трохи поклацала телевізійним пультом, але жоден з сіткомів не смакував їй, коли дивилася їх на самоті.

Тоді пішла до кімнати Майкла і полюбувалася його таким милим уві сні тільцем, яке ледь виднілося в слабкому світлі вуличних ліхтарів, що сочилося крізь штори. Якщо хтось посміє хоч пальцем тебе торкнутися, — думала вона. — Будь-хто. Відчула, як її серце забилося швидше. Намагалася заспокоїтися, відступивши назад і критично аналізуючи власну гіпернастороженість. У неї не було жодних підстав думати, що сину хоч що-небудь загрожує.

Але вона все одно залишилася в дитячій і охороняла його, аж поки не побачила світло фар, що повертало на під'їзну доріжку.

Реза, здавалося, не мав настрою до розмови, але, вже коли вони були в ліжку, Кейт відважилася обережно запитати:

— Як він там?

— Він думав, що я — його брат, — відповів Реза. — Він думав, що я Амір.

Кейт спробувала обернути все на жарт.

— Не думаю, що ти аж так схожий на свого дядька.

Реза посміхнувся.

— В дядька була значно густіша шевелюра, коли він був у моєму віці. І щомісяця інші зачіска. Котрась із них таки мала б йому пасувати.

— Так чи інакше, він був радий тебе бачити? — запитала Кейт.

Вона знала, що Гасан і Амір були близькі; нехай вже краще відвідає брат, аніж якийсь незнайомець.

— Він був радий поспілкуватися з Аміром, але не дуже радий з приводу того, де вони опинилися.

— Знову в Ісфахані?

Реза заперечливо похитав головою.

— Він думає, що його затримала імміграційна служба. Інакше чого б його тримали замкненим люди, які розмовляють англійською?

— О Ісусе. Сподіваюся, серед персоналу немає нікого схожого на тих потвор.

З усіх історій, що їх Кейт почула від Гасана, найбільше їй врізався у пам’ять епізод, як якась молода дівчина з Порт-Огасти[4] — років, мабуть, дев'ятнадцяти-двадцяти, яка нічого не знала про життя, зате аж надималася від власної значущості, бо ж була в уніформі, — сказала цьому чоловікові, який бачив, як його батьків стратили мулли[5] і який чотири роки просидів у в'язницях в різних куточках австралійської пустелі, — що оскільки він вдався до голодування, то з ним поводитимуться як з дитиною і позбавлять таких надмірних привілеїв, як телефонні дзвінки й відвідувачі, аж поки він не навчиться дорослішати.

— Вони роблять все можливе, — відповів Реза. — І я не думаю, що йому так здається увесь час.

Кейт взяла його за руку і стиснула.

— Я знаю, щό треба робити. Треба прибрати вигляду, як на загримованих фото мого дідуся, — розмірковував Реза. — І якщо на додачу скористатися кількома париками й костюмами і правильним звуковим супроводом, я впевнений, що зможу повернути його назад до днів до приходу Хомейні[6].

Кейт тихенько засміялась. Згодом промовила:

— Може б ти забрав його сюди?

Реза деякий час мовчав; напевно, він не раз про це думав, але ніколи їй не звірявся. Врешті відповів:

— Це не спрацює. Пильнувати одночасно його і Майкла було б неможливо.

— Згодна.

Кейт відчула докір сумління: вона наважилася запитати тільки тому, що була майже впевнена в тому, якою буде відповідь.

— А може тобі варто поговорити з лікарем про те, щоб якось допомогти йому почуватися… — Вона підбирала слушне слово; як він міг почуватися вільним, якщо насправді не міг вийти за двері? — Нормальним.

— Дійсно. Я зателефоную їй вранці.

Кейт вимкнула нічну лампу і лежала в темряві. Грошей, які вони платили за будинок перестарілих, вистачило б на те, щоб найняти кого-небудь на неповний день для догляду за домом; тоді Резі не довелося б займатися всім цим самому. Але вона не хотіла, щоб свекор жив у тому ж домі, що й Майкл. Ніщо із того, що вона бачила чи чула, ніколи не давало їй підстав думати, що старий виявлятиме щонайменшу недоброзичливість до будь-якої дитини, незалежно від того, чи здатен він зрозуміти, що хлопчик — його онук. Але якщо вже хтось втратив владу над реальністю, то було б безвідповідально робити будь-які припущення про те, на що така людина здатна.

Кейт розбуркало зі сну гудіння телефона; це був звук, який означав певний тип сигналу тривоги, який не полишив би її у спокої, аж поки вона не відповість з належним чітким підтвердженням. Вона взяла цю штуку з приліжкового столика і поглянула на екран.

— Скопіюй це, — протягла хрипко. — Я буду там за двадцять хвилин.

— Що там? — запитав Реза. Його голос звучав більш притомно, ніж її.

— Вони знайшли машину.

Коли Кейт прибула на берег річки, буксир все ще прилаштовувався. Автомобіль-універсал, що належав Наталі, з’їхав з цієї тихої дороги у місці, де не було справжніх бар'єрів між асфальтом і водою. В траві та очеретах виднівся слід завданої ним невеликої шкоди; будь-якому водієві, який минав те місце, і на думку б не спало, що воно, можливо, виглядає більш підозрілим, ніж те, де хтось намагався зробити поворот на 180 градусів просто по траві. Але сьогодні ввечері медсестра аварійно-рятункової служби дорогою додому зі зміни побачила, як