Читати книгу - "Генерал Тарас Чупринка"

Є ще багато різних епізодів, які свідчать про широкий, можна сказати енциклопедичний діапазон знань того славетного політичного Провідника і прекрасного військовика.

Роман Шухевич чи не найбільше дбав про рядове стрілецтво УПА. Він часто нагадував, щоб своєчасно посилати в загони УПА націоналістичну підпільну літературу, щоб проводити в чотах, сотнях, куренях політичні заняття, аби таким чином наше славне вояцтво підгримувати на дусі. І не лише це — Шухевич наголошував на тому, щоб виховувати наших військовиків добрим прикладом.

Згадаю такий епізод: улітку 1944 року сотня ,Львів", командиром якої був сотенний „Дир", будучи в Карпатах, перехворіла, втратила боєздатність. Майже всіх переслідувала важка шлункова недиспозиція. Сотня пере

маршувала аж у Бібреччину (тепер — Жидачівського району) у Юшківський ліс, що на захід від села Дев’ят-ників. Там, під наглядом медиків стрільці проходили лікування. Вислід був добрий, бо майже всі видужали, але залишилося десь зо два десятки — „і хворих, і вже не зовсім хворих", яких медицина називає реконвапесцента-ми. Для них було ще спеціяльне харчування. У той час Головний Командир УПА разом з автором цієї статті, з Йосипом Позичанюком-„Шугаєм“, Петром Федуном-„Пол-тавою“ і ще з півторадесятком охоронців подався у нічний час у зону розташування сотні ,Львів", з якою в лісі й заночували. Вранці сотенний наказав спорудити з гілляччя щось на зразок стола, ще й накритого скатертиною, на якому поставлено сніданок для двадцяти осіб, тобто для Головного Командира і прибулих з ним. На сніданок подали білий хліб із маслом, каву з молоком. Тоді Шухевич дав команду: оці сніданкові порції віддати стрільцям-реконвалесцентам, а для гостей подати звичайні стрілецькі пайки. А сотенному пояснив: „Ми всі наражені на невигоди, ті невигоди несуть однаково і стрільці-рядовики, і командири, а особливо опікуватися треба хворими і тими, що до здоров’я повертаються". Шила в мішку не втаїти. Стрільці сотні .Львів" усе те бачили. Вони і не знали, що це Головнокомандувач УПА, хоч здогадувалися, що якийсь вищий військовий чин, бо наказує сотенному. Але насамперед в тому командирові вони бачили свого брата, свого друга, свого батька. „З таким і жити добре, і вмирати не страшно", — говорили стрільці між собою. Ось який був Роман Шухевич — генерал „Тарас Чупринка"!

Будучи в ув’язненні на Колимі й дізнавшись про смерть Романа Шухевича, з яким у найтривожніший час національно-визвольної боротьби разом бути доводилось, автор цього нарису склав сонет (опублікований згодом у

збірці „Розкуте слово4*, виданій 1980 р. в Мельбурні (Австралія) — „На смерть Головнокомандувача44:

Пронизливо прорізавсь скорострільний крик —

Упав в бою нерівнім сокіл-сизокрил.

Здригнувсь, завмер насупленого неба схил,

Закам'янів тривожний день... Чолом поник

В глибінь задум столітній бір. Старий од сил Жорстоких орд завзяту юнь, мов вартівник,

Беріг. Лице закрив одвічний мандрівник Небес і потонув за обрієм могил.

Нескорений Твій Дух — борцям дороговказ.

Ти кров’ю, Генерале, написав наказ, —

Найкращий за життя, тривогами багате:

„Боріться — хай росте, міцніє, процвіта Вітчизна вільна — Україна золота!

Для Неї жити нам, за Неї помирати".

Ідейно-політичні основи Української Повстанської Армії, Головним Командиром якої понад шість років був Роман Шухевич — ген. „Тарас Чупринка"

Збройні формування повинні виконувати важливу й почесну ролю не лише в боротьбі за державний суверенітет та у захисті держави, а також у державотворчих процесах. В українських націоналістичних середовищах таке твердження сприймали як категоричний імператив.

Усупереч історичним фактам та елементарній логіці ще й тепер серед певних кіл в Україні можна почути необгрунтовані твердження, що збройні сили та їхня діяльність „несумісні з політикою”, оскільки ,.політика може мати негативний вплив на спаяність збройних формувань, послаблювати, а то й підривати військову дисципліну” тощо. Зрозуміла річ, що у війську не сміє бути міжпартій-них чвар і дисонансів, які існують у сфері взаємин між різними політичними структурами. Але, виходячи з надуманої засади, дехто навіть украй потрібну виховну в національно-патріотичному дусі роботу у війську силкується оголосити „шкідливою політичною діяльністю”.

Помилковий погляд розвіється, якщо звернутися до компетентних наукових джерел. Видатні теоретики військової справи наголошують, що належне організування війська, а за цим бойові дії збройних сил під час війни є властиво продовженням політичної діяльності, причому не лише дипломатичними, а й фізичними засобами.

Велике значення збройним силам в Україні надавали

українські патріоти, а зокрема громадяни націоналістичних переконань.

Виходячи із засади, що нація є найвищою суспільною цінністю, українські націоналісти твердили й твердять, що єдиним дієвим гарантом розвитку нації, а навіть її існування, є Українська Суверенна Соборна Держава. В розвитку тієї тези націоналісти поділяють думку, що саме такою — суверенною, ні від кого незалежною — держава може бути лише за умов, коли вона захищена надійними збройними силами, що є її фізичною опорою.

Власне від потрібної кількости військових формувань, від їхньої бойової підготовки, а передовсім від високої ідейности та повсякденної готовности самовіддано служити своїй нації та державі залежить майбуття України. Українські патріоти, політичні діячі національно-визвольного спрямування правильно оцінювали вагу власних збройних сил і докладали зусиль, щоб Україна мала надійне, крицевого гарту й взірцевої жертовности військо.

Вони змагали до того, щоб і в умовах бездержавно-сти класти ідейно-політичні підвалини під організацію збройних сил.

Сягнімо думками в минулі десятиліття нашого віку: в наслідок розвалу імперій в останніх роках Першої світової війни на карті Європи з’явилися нові держави: Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Чехо-Словаччина, Югославія... У цьому спискові були аж дві українські держави: Українська Народня Республіка на центрапьно-східніх українських землях і Західньо-Українська Народня Республіка, котрі, виражаючи заповітну волю українського народу, славетним Актом 22 січня 1919 року з’єдналися в одну державу. Та незабаром сталося нещастя: Українська держава перестала існувати, а територія України опинилася під чобітьми чотирьох окупантів: російсько-большевицьких, польських, румунських і чехо-словацьких.

З упадком державности настало сум’яття, з’явилися розгубленість, апатія, взаємне звинувачення у невдачах, зневіра у власних силах. І понеслася Україною сумовита пісня, що „стільки народу впало за свободу../’, проте „встоятись не було сили“. Виправдовувано невдачу головним чином силою зовнішніх ворогів, несприятливою політичною ситуацією, а навіть непоінформованістю зовнішнього світу щодо українських державницьких аспі-рацій... Однак треба б критичним оком поглянути й на себе, і на те, що не було відповідної політичної підготовки наспіх утворених українських Збройних Сил, недостатньо були охоплені українськими політичними гаслами широкі народні кола.

Критика не для критики, а для повчання. Згадаймо: ще