Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Останніх кілька днів її переповнювало дивне відчуття, ніби ось-ось, зовсім скоро, у її серці оселиться щось таке незвичайно-незрівнянне, сильне, незгасне. Вона не знала достеменно, звідки в неї таке відчуття, але була впевнена, що серце її не зраджує.
Здавалось, нещодавно в її житті все було якось просто й безтурботно, та якоїсь миті у грудях защемило і вона з трепетом почала чекати цих хвилюючих змін. Може, то весна так вплинула на неї? Весна — це ж так чудесно! Усе навкруги пробуджується, квітне, співає й радіє. Ось і в душі її щось неначе пробудилось. Вона розкрилась і заспівала… Так. Усе це весна!
Завершивши твір, вона зіскочила зі стільця й розчинила настіж вікно. Легкий вітерець оповив її обличчя теплою свіжістю. Усміхнулась. Як добре!
— Сестричко! Ходи ж до мене швидше, люба, скажу тобі щось! — гукнула вона й, заплющивши очі, ще якусь мить насолоджувалась теплими сонячними променями, що ніжно лоскотали обличчя.
— Чекай, Софіє, зараз прийду! — почула вона у відповідь.
Мила сестричка! Софія дуже любила її. А вже зараз, із цими змінами в її душі, всі відчуття немов загострилися, примножилися в безліч разів, і їй хотілось негайно виплескувати їх на тих дорогих серцю людей, хто поряд неї, хто люблять її так само. Це дивовижне, неземне відчуття! Здавалось, поза спиною виросли крила і, якщо відірватися хоч на мить від землі, просто підстрибнувши, можна злетіти!
Вона зачинила вікно, поправила фіранку й раптом помітила поряд паркану якусь постать. То був молодий панич. Чому це він там стоїть? Софія пильно придивилась, ледь відхиливши фіранку. Здавалось, його погляд був спрямований у вікно, де стояла вона.
Як дивно. Він що — стежив за нею? Тієї ж миті її охопив гнів. Яке нахабство — стояти під її парканом і підглядати за нею! Утім, цікавість взяла гору над гнівом, і вона намагалась розгледіти його. На паничеві був світлий плащ, на голові — капелюх, що прикривав темне, відросле до плечей, витке волосся. Він був доволі привабливим.
Софія примружила очі й поправила неслухняне пасмо волосся. У грудях щось ворухнулось. Ат, чому вона має тут стояти й виглядати на якогось пройдисвіта! — спалахнула вмить. Хутко відійшла од вікна, утім, привабливий панич думок її не полишав, аж доки тупотіння сходами дитячих ніг не відігнало їх.
— Ось ти де! Ну нарешті! — весело розсміялась сестричці, яка вбігла до кімнати.
— Що ти хотіла мені сказати? — Дівчинка підбігла до неї й, обійнявши, зазирнула у вічі.
Софія поцілувала малечу у скроню й мовила, не довго думаючи:
— Ясю, люба, ота моя скринька… ти ще хочеш її?
Очі дівчати загорілись від несподіваного щастя.
— Так! Хочу!!! — весело підстрибнула.
— Я тобі її дарую! — задоволено повідомила та.
— Справді? Софієчко, ти не жартуєш? — недовірливо зиркнула.
— Звичайно справді!.. І ту блакитну стрічку, що в ній, теж, — додала.
Малеча кинулась до комоду і вмить дістала з верхньої шухляди дерев’яну скриньку з випаленими на покришці візерунками дивовижних квітів. Відчинила. Усередині лежала акуратно згорнена блакитна стрічка. Дівча перевело свій погляд на старшу сестру, аби ще раз переконатись у твердості її наміру й, побачивши задоволення в очах Софії, знову радісно застрибало.
— Дякую тобі, Софієчко! Я так тебе люблю! — Яся підбігла до сестри й, обійнявши її за талію, міцно притиснулась до неї. — Ти — найкраща у світі сестра!
— Я теж тебе люблю, моя мила! — посміхнувшись, мовила та й відвела погляд у бік вікна. Цікаво, пішов уже той панич чи й досі там стоїть?..
Минуло кілька днів. Софія музикувала на фортепіано, аж раптом на думку спав той панич. Чомусь так закортіло його побачити! Побачити ближче… Може, він знову там, поряд? Підхопилась зі стільця й підбігла до вікна. Ні. Розчаровано зітхнула. Немає. Та й чого б це йому там стояти, під її парканом? Що він, якийсь приблудний пес, чи що? Він панич. Поважний панич, а не абиякий!
— Ясю, люба, де ти є? — гукнула вона сестру. Взяла гребінець і, ставши коло дзеркала, пильно роздивилась себе з усіх боків. Затим відчинила шухляду комоду, дістала свій найкращий, улюблений білосніжний капелюшок із бежевою шовковою стрічкою й старанно зодягнула його.
— Я тут, Софієчко! — В кімнату вбігла сестра.
— Ходімо, прогуляємося в місто? — запропонувала, поправляючи локони.
— Так, ходімо! Я тільки капелюшка візьму і парасольку, там таке сліпуче сонце!
— Матінку попередь! — мовила навздогін.
Вона задоволено всміхнулась, оцінювально розглядаючи себе у дзеркалі. Затягнувши тугіше корсет, поправила складки сукні й вийшла з дому, уже на ходу одягаючи мереживні бежеві рукавички, що пасували до стрічки на капелюшку.
Як чудово пахнуть квіти! Вдихнула на повні груди насичене квітковими пахощами повітря й від задоволення примружила очі. Зірвала рожеву квітку та старанно закріпила у стрічку. Поглядом ковзнула за подвір’я. Порожньо…
— Ходімо! — Яся випурхнула з будинку й взяла під руку сестру.
Софія розкрила парасолю, і вони рушили з подвір’я. Дорогою сестричка щось весело гомоніла, проте Софія слухала її якось неуважно. Погляд наполегливо шукав серед перехожих знайому постать.
Раптом серце обімліло. Он же він іде — просто їм назустріч! Господи… Вона стиснула Ясину руку, яку саме тримала, і весело розсміялась до сестри, ніби нічого й не сталось. Яся, нічого не запідозривши, продовжувала свою оповідь, але Софія вже зовсім не чула змісту. Не чула, бо серце ледь не вистрибувало з грудей.
Ось він, все ближче й ближче до неї — боковим зором стежила… Подивитись… зазирнути йому у вічі! Ні. Вона не сміє… Та чому ж? Ще й як сміє! Вмить підвела
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осіннє Рондо місячної ночі», після закриття браузера.