Читати книгу - "Тінь Каравели"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Було дуже тихо. Іноді здригалося і починало шелестіти листя тополі, але одразу ж злякано завмирало.
Над парканом, над низькими дахами я бачив високу вежу зі шпилем. Я знав, що це дзвіниця старої церкви, в якій була тоді міська бібліотека. Знати то знав, але що з того? Я навіть близько біля цієї бібліотеки не бував — не доводилося. Вона завжди була для мене просто вежею, яку видно здалеку, А те, що бачиш тільки здалеку, завжди здається трошки таємничим.
Мені подобалася ця вежа. А того грозового вечора подобалася особливо. Вона була дуже біла. Така щільна й свіжа білизна бува у шматків крейди, ще жодного разу не взятих у руки. Цей білий колір на грозовій синяві чомусь радував і заспокоював мене.
Навколо вежі, ніби рій метеликів навколо абажура, літала пташина зграя. Птахи теж були білі. І, певно, вони не боялися грози, хоча були від неї дуже близько.
Коротко рвонув вітер. Тополя вже сміливо затріпотіла зеленим листям. Одразу запахло теплою пилюкою, травою і сухою іржею залізних дахів.
Скреготнула хвіртка, і на подвір'я влетів Павлик. Він хвацько загальмував перед ґанком і випалив:
— Ух і отоварить зараз дощичком! Ми з Вовою літак по нитці пускали і раптом як глянемо, як побачимо! Яка хмара! Еге ж? — Та раптом думки його стрибнули в інший бік: — Гей, Владько! А де моя учбова граната, яку я тобі залишив, коли у табір поїхав? Я з Вовою на літак поміняюсь. Де? — Він нахилив убік голову й підозріло дивився на мене з-під вигорілого чубчика. Ріденька китичка іспанки хиталася над лівою бровою.
Мені з багатьох причин не хотілося торкатися слизького питання про гранату. Я відвів очі і знову почав спостерігати, як кружляє біля вежі голубина зграя.
— Замилити хочеш? — прямо запитав Павлик. — Чого мовчиш?
— Я на вежу дивлюсь. І на птахів.
Павлик здивувався і притих. Теж почав дивитися, як кружляють білі птахи. Не знаю, що він відчув. Але стояв і дивився він довго. Тьмяно-рожева горбата блискавка безшумно згоріла вище вежі і птахів. Це було захоплююче й страшнувато.
Павлик голосно прошепотів:
— Як на морі. Ніби там маяк і чайки… — Шепіт його звучав тривожно. — Ніби скоро шторм.
Щільна синява величезних грозових просторів звідусіль оточила притихлу землю. Будинки, здавалося, хочуть сховатися під дахи, як черепахи під панцир. Тільки вежа, висока й світла, безстрашно пронизувала тривожну синяву. Вона була як вітрило, як лебідь. Як білий маяк на краю неспокійного океану.
— Як на морі, — виразно повторив Павлик.
Я знав, що він народився і виріс тут, у цьому будинку, і ніколи не був біля моря. Але повірив йому одразу й міцно.
Відтоді ці два кольори — синій і білий — пов'язані у мене з думками про море. Біле і сине — значить чайки й вітрила в морській далині, хвилі прибою, тільняшки й матроські комірці, незнайомі міста над затоками, прапори відходу на щоглах багатоповерхових кораблів. Біло-синіми були обкладинки журналів «Вокруг света» і контурні шкільні карти, що так схожі на морські…
Звичайно, це прийшло поступово. А того вечора, коли хмара почала відповзати й трохи відкрила яскраву щілину заходу сонця, я забув про синій шторм і білих птахів. На якийсь час.
Потім настав вересень, і я пішов у перший клас, а Павлик у четвертий. Ближні вулиці перестали здаватися мені таємничою країною. Великий яр, який досі був страшним і забороненим, став місцем веселих ігор. Коли випав сніг, я один з перших проборознив там санчатами крутий схил.
Жити стало цікавіше, та набагато важче. Школа виявилася зовсім не святом.
Читав-то я добре, але з перших днів не гаразд було у мене з письмом. Літери мене не слухалися. Вони розбредалися з лінійок хто куди, хилилися убік, набували найпотворніших форм. Крупнокаліберні ляпки сипалися на сторінки зошита автоматними чергами. А крім того, вставати о сьомій ранку і по морозу тупкати п'ять кварталів до школи — яка ж то радість! Та ще домашні завдання! Звичайно, засніжений яр, галасливо й весело — це добре, але все-таки я жалкував за минулими часами. Зима здавалася мені безрадісною і жорстокою. Зимові канікули з крихітною ялинкою в кутку на скрині промайнули, як випадковий сонячний зайчик.
З хлопцями в класі я сходився дуже важко. Ленінградець Юрко Давидов, з яким я потоваришував, несподівано виїхав. До весняних канікул було далеко-далеко, а інших радостей я не чекав.
Так було до того січневого вечора, з якого я хотів спершу почати цю повість. Але, згадуючи все по порядку, я зрозумів, що почалася вона раніше. Не цього зимового вечора, а в сині літні дні вперше черкнула крилом Павлика й мене Тінь Каравели.
ВІЗИТ БІЛЛІ БОНСАВітер за вікнами був пронизливий і лютий. Він басовито вив у дротах і тополиному гіллі, але іноді зривався і починав верещати, як затиснутий у пастці пацюк. Я знав, що він лиже замети і здіймає над ними язики летючого снігу. При крижаному світлі місяця ці зразки схожі на бліде прозоре полум'я.
Я любив дивитися на ці прозорі факели. Вікна закривалися віконницями, але в одній віконниці відпала нижня половинка й залишила вільним віконце завбільшки із зошит. По кутках воно було затягнуте візерунчастим льодком. Я притискався носом до шибки й дивився, як палахкотять і димляться холодом замети, як летять по снігу тіні. Місяця видно не було, але я знав, що він, не втомлюючись, котиться назустріч стрімким хмарам.
Проте мати і Тетяна швидко проганяли мене: від вікна дуло. А коли я був сам, то й сам не наважувався підходити до віконця. Невідомо звідки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь Каравели», після закриття браузера.