Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

— Ви справжня блакитна троянда…

— Мені б хотілося бути кимось визначенішим, — Марті не сподобалася зорова вседозволеність платонічного коханця звіробою і кульбабок. — Гадаю, високий титул лицаря блакитної троянди вас задовільнить?

Науковець по флорі все ще блукав очима у пошуках голубої троянди, як на нього, захованої на високих грудях Марти, однак, отримавши такого відкоша, коли дівчисько на зрозумілій ботанікам мові відмовилось від залицяння, присвоївши із холодністю справжнього середньовічного аскета титул безнадійно закоханого, охолов.

По дорозі додому кандидат наук гаряче коментував передачу, і тільки біля будинку, де мешкає Марта, перевернув платівку:

— О, це справжня старовинна брама! Ви щасливі, що мешкаєте у такому будинку.

— Егеж, — погодилась Марта і швидко попрощалася.

Так робила завжди, бо на тлі розкішного парадного під’їзду почувалася химерною блакитною Гетівською трояндою, непристосованою до примітивної та злиденної реальності. Тому відразу зникала у брамі, забираючи з собою її таємницю, щоб швидко збігти сходами повз добротні різьблені двері добротних квартир (які вітражі у дверях, видно, флорентійської роботи!), прошмигнути у внутрішній дворик (перепрошую, а куди оці нікудишні облуплені двері з вибитими шибками ведуть?), затиснутий з усіх чотирьох боків ніколи не штукатуреним муром.

Маєш італійський дворик, — темний, пропахлий пліснявою, куди виходять підвішені сходи з продовженими по периметру будинку суцільним вузьким балконом і такими ж вузькими дверима з красномовним виходковим вічком в кінці кожного.

На балкони виходять численні двері, оббиті дермантином, обшиті ламінованою плитою, фарбовані у їдкі кольори. Це теж квартири, але сховані за парадною брамою.

Чиясь лиха рука зробила з колишніх коморок жилі кімнати, видала на них ордери і прописала цілими сім’ями.

Помитися Марті так і не вдалося. Обмежена скупим графіком подачі вода ледве-ледве доходила до їхнього поверху. Дивовижна обмеженість у буденних проблемах. Замість неї — прилаштованість до графіка, розкладу, частих неполадок і тривалих відключень. Добре, що матуся кожного ранку прокидається ні світ ні зоря і встигає упіймати воду. Он, біля умивальника стоїть повна балія, можна буде трохи похлюпатися.

— Господи, коли у мене буде щось радісне у житті! — зітхає Марта, розтираючи груди цупким рушником.

Холодна вода трохи зняла втому, але не розвіяла сумного і безрадісного настрою. Порожньо усередині, незатишно, бентежно.

І кохання душу обдурило, понівечило, потрощило, годі й зібрати заново. Та й навіщо? Хіба лишень, аби залатати оболонку, заповнити анатомічно пустуюче місце, — бо так нестерпно існувати.

Той, кого кохала, кому віддавала душу і тіло, подався до столиці, одружився на вдвічі старшій доньці високопоставленого чиновника і став таки заслуженим артистом. Навіть у газетах смакували, що тільки у Києві знайшов її Іван благодатний грунт для розвою свого таланту.

… ха-ха-ха! Марта знає про ті цілковиті бздури, бо лише навіжені обставини життя змусили її Івана піти на компроміс з власною душею. Він співак, йому потрібне ім’я. Вийшов такий собі бартер, — поміняв душу на ім’я, звання, популярність. А їй залишив клятви вірності та вагітність, яку благав знищити. І вона зробила аборт… Тоді ж їй назвали ціну кохання — навряд, чи ще будуть у неї колись діти.

Ще й досі він телефонує до Марти, як тільки приїздить до Львова. І вона йде до нього. Вона б повзла, летіла, бігла, аби лишень покликав…

У готельному номері в його обіймах, здавалось, виверталася навиворіт і ставала новою, незнаною самій собі. Оболонка душі не ятрилась латками, а дихала вільно і спрагло, і навіть блаженно зринав життєдайний стогін, ота дивна мова, котру розуміє тільки плоть…

Транзистор підсліпувато блимав у темряву кімнати, стиха обволікав відвертим змістом мелодійного шлягеру, од чого збудження наповнювало кожен м’яз спраглого за коханням молодого жіночого тіла.

Najpieknejsze sa kochankowie, w San-Francisko, Paryzu, Krakowie…[3]

Як хочеться, щоб зараз задзеленчав телефон і вона почула у слухавці його голос. Але то тільки у пісні чується. А їй треба конче знайти викрутку, бо дверцята шафки безпомічно звисли, і поприкручувати шурупи, які зникли безвісти. Їх взагалі немає у них, як немає і викрутки. Знову доведеться йти на позички. От і спробуй відмежуйся, заховайся в ауру пісні, коли трикляті незручності, невлаштованість змушує озлоблено реагувати на все і вся.

А шляк би його трафив! І коли вона перестане бути брутальною, знаючи, що їй так це не пасує. А як, на милість, вона може існувати, сама себе не захищаючи від тих щоденних клопотів, за якими бракне часу зупинитися, притулитися до коханої людини, засміятись од душі, бо справді, чуєте: Najpieknejse sa kochankowie, w San-Francusko, Paryzu, Krakowie…

Мама повернулася пізно, коли Марта поприкручувала всі шурупи, позичивши їх разом з викруткою у сусідів. Війнуло ліками — мати працювала медсестрою. Втомлено присіла до столу, взяла в руки листа від брата, якусь хвильку мовчки шаруділа паперами.

— Марто! — покликала. — Тебе вуйко у гості кличе. Ось запрошення і квиток надіслав.

Мати простягла Марті довгастий яскравий блокнот з написом англійською мовою «Австралійська авіалінія».

— Поїдеш?

У старому, обшарпаному фольксвагені випуску семидесятого року, якого ще й досі називають «жуком», Гренд Доулд почувався навіть безпечно. Витерта, засмальцьована обшивка сидіння, пропахла цвіллю, нагадувала власне помешкання, таке ж убоге, безбарвне. Одначе саме там старому було набагато спокійніше, ніж деінде, принаймні, за обсидженими мухами жалюзі на вікнах міг сховатись од людського ока, допитливих поглядів, надокучливих сусідів.

Гренд Доулд не любив людей, особливо їхні погляди, бодай кинуті мимохідь, які — із співчуттям, які — з відразою. Знав одну їм (параноїчку) оцінку: кожен хоче винюхати, вичавити,