Читати книгу - "Царський курйоз"

З удаваною байдужістю пан амбасадор спитав, звідки у візира цей хлопчисько. Арсеньєв переклав відповідь. що хлопчиська привезено з країни Хабеш, жителі якої називають себе ефіопами, а це означає — «обпалені сопнем», що хлопчисько цей з тамтешнього знатного дворянства, а в Царград його взяли як аманата, тобто заложника.

— Спитай, Мусійко, у візира, — загорівся пап амбасадор, — чи не продасть він мені цьою хлопчиська? На відкупне не поскуплюся!

— Візир каже, — переклав Арсеньев, — що брат хлопчиська приїздив у Царград не раз, давав за нього багатий викуп. Не відпустили. А продати його не можна тому, що він син тамтешнього раса, за нашими титлами виходить, начебто князя чи принца, його батько в своїй країні під своєю рукою місто Лагонь держить і ще двоє міст і сіл кілька.

— Знову за рибу гроші — князь, принц! — розгнівався пан амбасадор. — Ти втовкмач візирові, що ми і відкупне князівське дамо. Він у нас не в холопах ходитиме, а самому його царській величності служитиме. Втовкмач, брате Мусійко, це візирові в його мідну довбешку!

Відповів візир спокійно. Тихий його голос, як і перше, шурхотів безстрасно, мов пісок, що його пересипає вітер. Збентежений відповіддю, Арсеньєв довго не перекладав його слів. Нарешті, сказав:

— Лаятися почав візир. Каже, ніколи християнські собаки арапченяти не матимуть, бо воно прийняло тут їхню мухоїданську віру, а імення йому дано начебто татарське — Ібрагім. Сердиться, видно, візир, — боязко закінчив Арсеньєв.

І справді. Алі-паша нервово перебирав янтарні чотки. В цю мить арапченя, що уважно слухало відповіді візира, раптом усміхнулося. І на чорному його лиці блиснули зуби такі білі, що серце пана амбасадора тьохнуло від здивування, і він. забувши про все, запально вигукнув:

— Переклади: даю за Ібрагімку коней арапських цуг і соболів оберемок!

Візир відповів коротко й різко. Але Мусійко чомусь барився з перекладом.

— Ну що? — не терпілося панові амбасадору. — Певно, вдвоє ціну заломив гололобий? Що ж, поторгуємось!

— Не те, Петре Андрійовичу, — боязко прошепотів Мусійко. — Візир каже, що коли ти ще хоч слово про чорнопикого хлопчиська вимовиш, то буде з твоєю амбасадорською персоною вельми недобре й ганебно вчинено.

Пан великий посол, що в запалі переговорів звівся на коліна, злякано осів на п’яти. Від такого афронту дуже збентежився і, щоб приховати це, гучно висякався. І одразу ж під високою стелею трубою єрихонською загула луна. Знітившись ще більше, Петро Андрійович розгублено крякнув, і знову в мертвій тиші загуло під стелею. Арапченя не стрималось і тоненько хихикнуло. Амбасадор від цього зовсім підупав духом. Сидів притихлий, ніяково крутячи в пальцях табакерку. Від солодкої липкої нуги[6] занили зуби, а від міцної кави й тютюну закружило голову. Зібравшись з силами, незграбно почав відкланюватися і оступився в піднос з бананами. Побачивши це, арапченя дзвінко зареготало. Амбасадор махнув рукою на етикет і поспішно задріботів до дверей.

Вибравшись, нарешті, на подвір’я і згадавши про марно втрачений китайський халат, пан амбасадор почав голосно й недобре лаятись.

Лише на Галатському мості, хльобнувши міцного, солоного вітру з Золотого Рога, пан великий посол опам’ятався від нежданого афронту і остаточно впав у відчай. Отаке щастя мимо носа пропливло! От був би подарунок цареві — не просто ефіопський хлопчисько, а князьок тамтешній.

Хіба додати візирові до соболів ще оберемок ленських чорнобурих лисиць? Все одно не віддасть. Видно, це не в його владі. Викрасти, може? Не личить начебто великому послові. Всю політику зіпсувати можна. А коли запідозрять що-небудь турки, суд та справа недовго тягнуться, живо у семибаштовий замок посадять.

У карету знову війнуло падаллю. Але до базару було ще далеко. Пан амбасадор, здивувавшись, глянув у вікно. Карета порівнялася з напівобваленим громаддям старої генуезької башти. В одну з бійниць було просунуто колоду — на ній гойдався повішений. Коло підніжжя башти стояли зіваки і, задравши догори бороди, мовчки роздивлялися дорогі оксамитові шаровари й каптан повішеного. Пан амбасадор висунувся і крикнув Арсеньєву:

— Мусійку, узнай хутко, кого повісили.

Перекладач скочив з козел, підбіг до башти, полопотів з зіваками і, повернувшись, доповів:

— То капітан-паша їхній висить — Містерман. Арсенал тутешній недавно згорів і деякі військові кораблі, за що, на втіху народові, Містерман-пашу повісили.

Пан амбасадор приголомшено відкинувся на каретні подушки.

— Капітан-пашу повісили? Це, коли на європейські чини перевести, генерал-адмірал буде. І не подивилися, що Містерман-паша з німців. Ану його до бога, цього ефіопського хлопця! Боязко з турками зв’язуватись. Вони дуже просто «балик гонта» пошлють: рибу ловити на дно Босфору в мішку з камінням.

Аж тут карета в’їхала в шум, гомін, штовханину Великого Базару, і пан амбасадор несподівано побачив того, хто один лише міг допомогти йому в теперішньому становищі.

По базару пробирався великий караван. Піщано-бурі сумні верблюди, по-зміїному вигнувши шиї, кораблями пливли над людськими головами. Погоничі, стрункі араби-сірійці, вороже, немов чекаючи нападу, поглядали на базарний натовп. Хазяїн каравану, в червоних сукняних шароварах, звужених по-турецьки донизу, у вовняних смугастих панчохах і великих шкіряних бабушах, які трималися на його ногах лише носками, а задниками волочились по землі, їхав попереду на тонконогому ішаку, що розпустив довгі вуха. Хазяїном каравану був не хто інший, як рагузинець Сава Владиславич, купець, шпигун, сербський граф, інтриган і каналія прекомплектна.

У Царграді Сава з’явився в рік укладання Карловицького миру