Читати книгу - "Емілі виростає"

І той рядок, що прийшов мені на розум за хвилину до оклику тітки Елізабет і мого недоречного запитання, навіть наполовину не є таким розкішним, як видався мені там, біля вікна:

Це вже не те. Втрачено свіжість. А коли стояла край вікна, уп’явши очі в темну далечінь, мені ввижався морок, що суне крізь сад, вибирається на узгір’я, наче красуня-жінка в темрявих шатах, яка простує снігами в зимову ніч. Її очі були, мов зорі; саме вони й надихнули мене, збудили в мені промінчик, відтак я забула про все, що не належало до цієї краси, краси, яку мусила, неодмінно мусила виповісти. Коли той вірш постав у моїй свідомості, я спізнала відчуття, ніби то не я витворила його, ніби хтось інший намагається промовити до мене таким способом, ніби хтось інший підказав його мені — прошепотів чарівні слова… А тепер вони здаються мені такими пласкими, такими безглуздими, й образ, який хотіла змалювати, — не такий пластичний і яскравий, як думала перше.

О, коли б я вміла описувати речі та явища так, як бачу їх! Пан Карпентер закликає мене: „Працюй, працюй старанно і невтомно. Слова — це твої знаряддя, перетвори їх на своїх невільників, і рано чи пізно вони покірно виражатимуть за тебе все, що ти захочеш“. Ваша правда, вчителю! І я намагатимусь досягти цієї мети, однак мені видається, є щось поза чи, радше, понад словами, всіма і всякими, — щось таке, що раз у раз вислизає, коли ми хапаємо його рукою, проте в долоні від нього таки залишається крихта; втім, не мали б і крихти, якби взагалі не простягали руки по те „щось“.

Пригадую, як одного разу, торік, ми з Діном рушили до Чарівної Гори, до лісистих її схилів. Там ростуть чи не самі ялини, та є й ділянка старих розкішних сосен.

Сіли ми в затінку, й Дін став читати мені напам’ять поезії Скотта, а скінчивши, роззирнувся округ і мовив:

— Боги шепочуть поміж сосен, боги вікодавньої північної країни, боги складених вікінгами саг. Зіронько, ти знаєш поезію Емерсона?

І, не діждавши моєї відповіді, взявся декламувати мені його вірші, що їх легко запам’ятала, а відтак і полюбила. У віршах було те саме „щось“, яке постійно вислизало з моєї свідомості. Повсякчас нашорошую вуха, аби схопити його, але знаю, що це намарне, бо не маю достатньо гострого слуху… Та іноді все-таки чую (я певна цього!) легеньке, кволе, далеке відлуння отого „чогось“, і тоді почуваю таку насолоду, яка межує з болем і розпачем, адже я неспроможна і не буду спроможна передати всю велич і красу нашого світу, ба більше — Всесвіту — людською мовою. Я знаю це!

Чому ж я така нездара — не вмію скористатися з прекрасної миті, з чарівного почуття?

А коли б я вміла граційно увиватися коло нашого пастора і вправно налити йому чаю зі срібного чайничка, що дістався нам у спадок від прапрабабці Муррей, — так, наче Велителька Пітьми наливає темряви у білу чашу засніженої долини Чорноводдя, — тітка Елізабет була б куди більше задоволена з мене, ніж якби я подужала (спромоглася) написати (створити) найкращого в усій світовій поезії вірша.

Кузен Джиммі такий особливий! Того вечора, як переглянули каталог до кінця, я прочитала йому свого вірша. Він сказав, це гарний вірш. (Не знає він, та й не може знати, наскільки моя поезійка не відповідає тому, що вирувало в моїй душі, коли складала ті рядки). Кузен Джиммі й сам віршує. Вряди-годи він дуже мудрий, а буває зовсім інакше. Свого часу тітка Елізабет необережно штовхнула його, і він упав до криниці. Дістав струс мозку, який залишив по собі тривалий слід. Через те люди називають його дурнуватим, а тітка Рут навіть сміє казати, мовляв, він не годен відрізнити кота від сметанки! Проте, якщо скласти докупи всі „клепки“ в його голові, то не знайдеться в Чорноводді нікого, хто дорівнював би йому своїм розумом. Нікого! І пан Карпентер не виняток. Проблема лише в тім, що всіх його клепок не можна скласти докупи, — між ними завжди є невелика порожнеча. Хай там що, я люблю кузена Джиммі і вже не боюся, коли на нього находить… А, крім мене, бояться всі — навіть тітка Елізабет. Перрі любить повторювати, мовляв, не боїться нікого й нічого — просто не відає, що таке страх. Як же здорово бути таким хоробрим! Я теж прагну бути безстрашною. Пан Карпентер мовить, що страх — почуття огидне, що це початок мало не всього лихого й мерзенного в нашому світі.

— Вирви страх із свого серця, — закликає він. — Страх — визнання власної слабкості. Те, чого ти страшишся, є сильнішим за тебе, інакше ти не страшилася б. Пам’ятай раду Емерсона: завжди роби те, чого ти боїшся.

Втім, це свідчення досконалості, як твердить Дін, а я не вважаю, що в силі осягнути досконалість. Коли вже бути гранично відвертою, то страшуся багато чого, але з людей — лише двох на цілім світі: пані Кент і божевільного пана Моррісона. Останнього боюся страшенно, та й кожного (я певна) жахнув би його вигляд. Проживає він у Гусячому Ставі, але майже ніколи там не буває — блукає собі околицями, шукаючи свою дружину. А та померла за кілька тижнів по шлюбі, відтак нещасний Моррісон утратив розум. Водно твердить, ніби вона тільки пропала безвісти й кінець кінцем він неодмінно її відшукає. Тепер він старий, згорблений, та для нього вона залишається молодою і вродливою — не може збагнути, сердешний, що й вона зістаріла б, якби досі була живою.

Минулого року, влітку, приходив до нас, однак не став заходити до будинку — зупинився на порозі кухні й спитав: „У вас немає моєї Енні?“ Того дня він був лагідний і сумирний, але буває скаженим, несамовитим. Каже, мовби невпинно чує голос Енні, що кличе його. Обличчя нещасного пооране зморшками, виглядає він сивою, цілком сивою мавпою.