Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Ми також розв'язували всі "піґеншафти", що їх німецька окупаційна влада створила в колишніх польських поміщицьких маєтках. Коні й худобу ми роздавали селянам, а частину забирали для наших потреб. Селянам роздавали ми теж увесь рухомий інвентар, при чому робили ми це так, що худобу й інвентар передавали, звичайно, на сусідні села, щоб у місцевого населення ніхто не пізнав майна з "ліґен-шафту" і щоб люди не потерпіли від нової влади за грабунок "народного добра". "Ліґеншафти" ми здебільша палили, щоб на їх місці "нові визволителі" не творили колгоспів. Ліквідація тих нацистських радгоспів відбувалася без жадних перешкод, бо їх німецький чи фольксдойчерський персонал втік із них і не було кому їх обороняти.

З утечою німецької влади з Добромильського і Ліського повітів в українських селах з'явилися численні більшовицькі і польські банди, які тероризували українське населення. Поява відділу УПА в цьому терені була пересторогою для них, що кожний їх злочин буде покараний.

В Ліську ми не затримувалися. Вранці ми перейшли річку Сян і вступили на лемківську землю.

8 серпня наша чота розмістилася у Вільховій. По дорогах до села і в самому селі ми розставили сильні застави. Хлопці з місцевого куща порозводили нас по хатах на вечерю. Господарі привітно вітали нас і щиро гостили. По вечері ми ще довго гуторили з ними. Селяни жалілися на польське розбишацтво. Страшно і небезпечно вночі вийти на подвір'я — казали вони. Ми радили їм організувати самооборону.

Згодом поважні розмови перейшли в співи стрілецьких і повстанських пісень, а далі в залицяння до дівчат. Дівчата були не від того, щоб до них позалицятися і пожартувати з ними, але, щоб не викликати заздрости між ними — бувало й таке — ми старалися бути ввічливими супроти всіх, незалежно від їх вроди.

І в той час, коли ми весело сміялися по хатах, на заставах несподівано заграли наші кулемети. Перший відізвався хрипливим голосом наш мадярський кулемет, за ним заторохкотів дехтяр — відгомін від його серій був схожий на биття в барабани. Врешті відізвався німецький МҐ 42. Коли з нього стріляли, не було чути поодиноких пострілів, тільки один шум, немов гудів якийсь мотор. Тому більшовики й називали його "електріческий".

Ми побігли на заздалегідь призначені становища. Але до бою не дійшло. Наші відділи на заставах впоралися самі. Це більшовицькі парашутисти маршували з гори Грушка на Вільхову та попали у перехресний вогонь наших кулеметів. Майже усі загинули.

Вільхову покинули ми наступного дня і через Бахлаву попрямували через села Середнє і Бережниця Нижня до Березки, де розв'язали великий "лігеншафт", роздавши селянам понад 80 штук худоби. З собою забрали лише кілька корів. З Березки ми пішли через села Журденка й Загочев'я до Середнього Великого. Тут ми перебули кілька днів.

Середнє Велике — це дійсно дуже велике село, що розкинулось широко серед гір над річкою Тарнавою. Його люди були свідомі й добре зорганізовані, а підпільна сітка діяла знаменито.

На Лемківщині, як і в Перемищині, ми вели виховну роботу. Деякі села були свідомі, але були й такі, що їх національне обличчя було доволі невиразне. У таких селах ми починали нашу виховну роботу від молитви "Отче наш", щоб селяни зрозуміли, що ми один і той самий народ. Тому що вони дуже дорожили своєю старою назвою "русини" чи "руснаки", ми пояснювали, що це те саме, що українці. До речі, у нашій сотні були бойки, гуцули, подоляни, полтавці, чернігівці та інші, і тому нашу роз'яснювальну роботу ми провадили дуже успішно.

Все ж таки ставлення селян до УПА цілком змінилося лише тоді, коли вони побачили, що ми без вагання йдемо в бій в їх обороні перед німцями, поляками, мадярами та більшовицькими партизанами. Кожний з цих ворогів грабував лемківські села з їх єдиного багатства — худоби. Відразу після нашого приходу на Лемківщину, селяни жалілися нам, що всякі банди грабують їм воли з полонин, позбавляючи їх основи їхнього господарства.

Немає сумніву, що, якби фронт затримався трохи довше перед Лемківщиною, ми винищили б усіх більшовицьких партизанів і парашутистів, бо в боротьбі з ними ми мали повну підтримку місцевого населення.

В Середньому Великому ми також скликали віче селян, на яке прийшло чимало втікачів з Галичини. Всі щиро вітали нас і обдаровували хто чим мав. Багато людей плакали, особливо, коли до них промовляв наш політвиховник Залізняк.

Після віча ми влаштували, як це майже увійшло у звичай, концерт. Треба знати, що в нашій сотні створився досить добрий хор. Його виступ і тут зробив враження. Хор мав широкий репертуар, бо в нашій сотні були стрільці з усіх сторін України. Особливо багато було волиняків і полтавців, які були майстрами у співі. Наші пісні часто промовляли сильніше, ніж найпалкіші промови.

По концерті ми ще довго гуторипи з людьми. Була чудова погода. Над селом стояла місячна серпнева ніч. Було видно, як удень.

Я ще довго після того, як проголошено нічну тишу, сидів під хатою, і слухаючи шуму річки Тарнави, дивився на вкриту місячним сяйвом гору Хрещату, що протягом найближчих трьох років стала тереном наших завзятих боїв. Тепер в її лісах ховалися більшовицькі партизани, хоч у Балигороді, Тісній та Команьчі стояли ще німецькі та мадярські війська.

Фронт затримався біля Перемишля на Сяні, і звідтіль нісся безперервний гук, що його дуже виразно було чути вночі.

Мої думки часто линули до батьків і сестри, яким тепер доля принесла всі страхіття фронту. З неспокоєм у серці я думав, як вони дають собі раду в цей важкий час. Тоді я ще не знав, що й сестра пішла моїми слідами.

Під час нашого рейду по Лемківщині майже в кожному селі хтось приєднувався до нашої сотні; чимало прибуло теж з Дивізії "Галичина" та